— Авжеж, — кивнув головою горбань. — Одні називають його мангустою, інші фараоновою мишею. Змієлов — ось як називаю його я. Тедді блискавично розправляється з кобрами. У мене тут є одна, якій вирвали отруйні зуби. Тедді ловить її щовечора, розважаючи солдатів. Ще є запитання, сер?
— Ну що ж, можливо, ми ще звернемося до вас, але лише в тому разі, якщо місіс Берклі буде непереливки.
— Я завжди до ваших послуг.
— Якщо ж ні, то навряд чи варто ворушити минуле життя покійника, яким би огидним не був його вчинок. У вас принаймні є вдоволення від того, що він тридцять років страждав від докорів сумління. А це, здається, майор Мерфі на тому боці вулиці? До побачення, Вуде. Хочу дізнатися, чи немає якихось новин від учорашнього дня.
Ми наздогнали майора, перш ніж той устиг звернути за ріг.
— А, Голмс, — сказав він. — Ви вже, мабуть, чули, що вся ця метушня так нічим і не скінчилася.
— Справді? І що ж там з’ясувалося?
— Медична експертиза засвідчила, що смерть настала від апоплексії. Як бачите, справа виявилася найпростішою.
— Заичайно, простіше й бути не може, — всміхнувся Голмс. — Ходімо, Ватсоне, додому. Не думаю, щоб наші послуги ще були потрібні в Олдершоті.
— Але ось що дивно, — сказав я дорогою на станцію. — Якщо чоловіка звали Джеймс, а того нещасного — Генрі, то до чого ж тут Девід?
— Мій любий Ватсоне, вже це ім’я мало б розплющити мої очі, якби я був тим ідеальним логіком, яким ви любите мене описувати. Це слово було кинуте як докір.
— Як докір?
— Атож. Як ви знаєте, біблійний Давид раз у раз збивався зі справжнього шляху і якось приволікся туди ж, куди й сержант Джеймс Берклі. Пригадуєте ту невелику справу з Урією та Вірсавією? Боюся, що дещо призабув Біблію, але, якщо мені не зраджує пам’ять, згадку про неї ви знайдете в першій чи другій книзі Самуїла.
Грек-тлумач
Незважаючи на тривале та дуже близьке знайомство зі мною, Шерлок Голмс ніколи не розповідав ні про своїх рідних, ні про своє дитинство. Я починав уже підозрювати, що він — круглий сирота, який зовсім не має рідні, аж раптом одного чудового дня він, на превеликий мій подив, згадав про свого брата.
Це було влітку після вечірнього чаю, наша бесіда була якась недолуга, ми перестрибували з однієї теми на іншу, зупиняючись то на клубах, то на причинах, унаслідок яких екліптика змінила свій напрямок, поки не зосередилися, нарешті, на питаннях про атавізм і спадкові схильності.
— На підставі чого ви вважаєте свої схильності спадковими? — поцікавився я.
— На підставі того, що вони розвинені й у мого брата Майкрофта, і навіть краще, ніж у мене.
Це стало для мене відкриттям. Невже в Англії існував ще один чоловік із такими самими унікальними здібностями, про котрого нічого не чули ні суспільство, ні поліція? Я спитав його про це й припустив, що лише зайва скромність змушує детектива визнати перевагу свого брата. У відповідь на мої слова Голмс зареготав.
— Любий мій Ватсоне, — сказав він, — не можу погодитися з тими, хто вважає скромність чеснотою. Людина, котра вміє міркувати логічно, бачить усі речі такими, якими вони насправді є, а тому, применшуючи свої чесноти, ви тією самою мірою спотворюєте істину, як і перебільшуючи їх. Мої слова, що Майкрофт обдарований ще більшою спостережливістю, ніж я, ви мусите прийняти за точний і незаперечний факт.
— Він молодший за вас?
— На сім років старший.
— Чому ж про нього ніхто не знає?
— Звісно, знають, він дуже відомий у своєму власному колі.
— Де саме?
— Наприклад, у клубі «Діоґен».
Я ніколи не чув про такий заклад. Поглянувши на вираз мого обличчя, Шерлок Голмс зиркнув на годинник.
— Клуб «Діоґен» — найдивніший клуб у Лондоні, а Майкрофт — один із найнезвичайніших і найхимерніших його відвідувачів. Клуб відкривається за чверть п’ята та зачиняється за двадцять восьма. Тепер шоста година, і якщо бажаєте насолодитися таким прекрасним вечором, то я із задоволенням використаю цю нагоду та познайомлю вас із цікавими індивідами.
За п’ять хвилин ми вже йшли вулицею, прямуючи до Пел-Мел.
Майкрофт Голмс був вищий на зріст і кремезніший за Шерлока. Його навіть можна було б назвати огрядним, але обличчя чоловіка, незважаючи на одутлість, вирізнялося тією самою різкістю виразу, яка характеризувала і його брата. Світло-сірі очі чоловіка вирізнялися таким самим зверненим удалечінь, у саму глибину людської душі поглядом, який я дуже часто помічав у Шерлока, коли той напружував усю силу свого мозку.