Шелавін майже біг попереду, а Павлик ледве встигав за ним. Так вони пройшли ще з півгодини, і коли Павлик нарешті відчув, що вибивається з сил, Шелавін раптом зупинився.
Перед ними, стіною метрів зо два заввишки, тягнулась поперек схилу, метрів на п'ятдесят-шістдесят завдовжки, складена з величезних плит тераса. Але ні Шелавін, ні Павлик не дивились на неї. В цілковитому мовчанні, наче зачаровані, закинувши голови, вони не зводили очей з кількох гігантських статуй, що мовчазно, в похмурому й грізному спокої височіли над терасою на п'ятнадцять-двадцять метрів. У променях ліхтарів було видно їхні дивовижні голови, прикрашені, немов кам'яними тюрбанами, величезними, двометровими циліндрами. Зрізані назад вузькі чола, довгі ввігнуті носи, глибокі порожні й чорні орбіти, тонкі, суворо стиснуті губи та гострі підборіддя справляли незабутнє враження внутрішньою силою свого надлюдського образу.
Вони стояли на видовжених тулубах, без ніг, з ледве окресленими під грудьми руками — примітивні й могутні, мовчазні й грізні, — і пильно дивилися вперед, у безмежні простори океану, через голови пігмеїв, що зненацька з'явилися звідти. Між цими виструнченими, наче на варті, гігантами валялося багато фігур, уже повалених океаном; величезні циліндри, що колись прикрашали їхні голови, позлітали з них і лежали осторонь.
— Рапа-Нуї… — бурмотів океанограф. — Рапа-Нуї… Стародавній Вайгу… Значить, правда: його затопив океан… Дивись, Павлику! Дивись! Запам'ятай це назавжди…
Довго стояли вони мовчки перед кам'яними гігантами. Нарешті Шелавін, наче прокинувшись, зітхнув і сказав:
— Треба йти далі, Павлику. Ми ще зустрінемо їх немало. Нам треба закінчити обслідування острова.
Кинувши останній довгий погляд на підводних вартових гори, Шелавін запустив гвинт і поплив далі на південь. Павлик рушив услід за ним. Після тривалого мовчання він спитав океанографа:
— Чому ви сказали, Іване Степановичу, «острова»? Хіба це не просто підводна гора?
— А де ж ти бачив підводну гору з затонулими на ній човнами, ножами, списами й, нарешті, з такими спорудами, як ці тераси й колосальні статуї? Га?.. Дозвольте вас спитати, юначе?
— Ну що ж? — набравшись духу, заперечив Павлик. — Ви ж нам якось розповідали на гуртку про острови й навіть материки, що опустилися в море! Може, й тут сталося те саме?
— Гм, гм… — зам'явся океанограф. — Так… Звичайно, буває… Почасти ти маєш рацію, але тільки почасти. Адже можуть бути випадки, коли острів чи материк поступово або відразу, але лише частково покривається наступаючим океаном. Здається, про ці трансгресії океану я теж вам говорив? Очевидно, і тут стався такий самий випадок… А що це таке? — раптом обірвавши себе, показав рукою Шелавін на велику темну пляму, що виділялась на схилі в підводних сутінках.
— Вхід в печеру або грот, можу сказати напевно, — не замислюючись, відповів Павлик, який вважав себе в цих питаннях досить досвідченою людиною.
— І, мабуть, у дуже велику печеру, — додав океанограф. — Треба подивитись!
Павлик першим вплив у печеру. Виявилось, що вона дійсно була величезних розмірів, а базальтові стіни та склепіння свідчили про її вулканічне походження. Можливо, що в далекі геологічні епохи через це жерло або боковий хід виливалась із надр землі розплавлена лава. Печера була дуже висока, широка й тягнулась далеко в глиб гори. Її дно було вкрите мулом, в якому серед незліченних черепашок копошилась сила-силенна голкошкірих та кишечнопорожнинних; стіни, уламки скель і горби застиглої лави заросли фестонами, завісами, ковдрами вапнякових водоростей.
Нашвидку обдивившись печеру, Шелавін і Павлик відчули втому й голод. Вирішено було зробити привал, відпочити й поїсти. Обидва сіли на невеликий уламок скелі й заходилися коло термосів. Зробивши кілька ковтків гарячого какао, Павлик відновив перервану розмову.
— Іване Степановичу, якщо ми не на звичайній підводній горі, то що ж це за острів?
— Це острів Рапа-Нуї. Таємничий, загадковий острів, що завдав і до цього часу ще завдає багато клопоту й мук географам, етнографам та історикам культури всього цивілізованого світу. Чи чув ти що-небудь про цей острів?
— Рапа-Нуї?.. Ні, — признався Павлик, — вперше чую.
— Гм… Нічого казати! Знавець! Але, може, ти знаєш його під назвою Вайгу, як його інколи називають?
— Н-ні, Іване Степановичу, — відповів Павлик, відчуваючи вже деяку ніяковість. — І Вайгу щось не знаю.
— Не розумію. Абсолютно не розумію. Чого вас тільки вчили в цих ваших славнозвісних гімназіях, чи, як їх там… коледжах, чи що!
— Коледж святого Патрика, Іване Степановичу, в Квебеку.
— Не святого Патрика, — обурився нарешті океанограф, — а святого неуцтва!.. Ось що! Святого неуцтва! Не знати нічого і навіть не чути про острів Рапа-Нуї, або Вайгу, або Пасхи! Це неймовірно!
— Пасхи? Острів святої Пасхи? — пожвавішав Павлик. — Я щось пригадую… Так, так, я пригадую… Це малесенький острів серед Тихого океану. Його відкрив Девіс у тисяча шістсот вісімдесят сьомому році, потім адмірал Роггевен — в тисяча сімсот двадцять другому році. І острів населяли тоді язичники, ідолопоклонники, але потім туди приїхали якісь монахи й навернули їх до християнства. Ось і все, що нам розповів про острів Пасхи учитель географії в коледжі.
— Ідіот, обов'язком якого було перетворювати дітей в таких ідіотів, як і він сам! Як добре, Павлику, що ти вирвався з цієї фабрики неуків, тупиць та ханж! Вступиш до нашої радянської школи, — і весь світ розкриється перед тобою в усій своїй красі та правді! Адже тобі не розповіли в коледжі найцікавішого про цей надзвичайний острів! Малесенький острівець, який за годину ходьби можна пересікти з одного кінця в другий! Самотній клаптик землі, загублений серед безмежного океану, відокремлений чотирма тисячами кілометрів від Південної Америки й таким же приблизно віддаленням від найближчих островів Полінезії. І ось цей незначний острівець являє собою справжній клубок наукових загадок і таємниць! Ти подумай тільки, Павлику: серед усієї Полінезії, між усіма її численними островами й племенами, тільки тут, у цього маленького народу, що населяв Рапа-Нуї, розвинулась і розквітла письменність! На тих самих кохау ронго-ронго — довгих червонуватокоричневих дощечках, які ми тільки що знайшли в каное й тримали в руках! Мало того! Ці дерев'яні таблиці з письменами стародавніх рапануйців до цього часу не прочитані, не розкриті жодним ученим цивілізованого світу.