З вихідної камери «Піонера» Скворешня, Марат та Павлик негайно попрямували в центральний пост управління підводного човна. У відсіках, через які вони проходили, команда, не відриваючись від спостереження за апаратами та механізмами, мовчки вітала їх піднесеними вгору руками. Всі вже знали про пригоди цієї трійки.
Проходячи верхнім коридором, вони ще здалеку побачили водолаза Крутицького, який нерухомо стояв біля дверей каюти лейтенанта Кравцова. Крутицький був у повній бойовій формі: з гвинтівкою при нозі, з кортиком на лівому та ультразвуковим пістолетом на правому боці, його обличчя було кам'яно-суворим, він холодно, немов не пізнаючи, дивився на Скворешню, Марата і Павлика, що наближалися. З якоюсь особливою й несподіваною владністю, властивою самим лише військовим, що стоять на бойовому караульному посту, він наказав:
— Триматися протилежної стіни!
І троє друзів, притискуючись до стіни, обережно й мовчки обійшли двері, не зводячи з них пильних очей, немов бачили крізь них жалюгідну й ненависну постать зрадника і вбивці.
У центральному посту капітан вислухав короткий рапорт Скворешні. Потім капітан з неприхованим хвилюванням міцно потис руку Скворешні.
— Вітаю вас! Батьківщина не забуде ваших славних бойових заслуг!
Капітан потис руку й Маратові.
— Дякую, товаришу Бронштейн, за струм! Він дав нам можливість зустріти ворога у всеозброєнні і знищити його!
І, звернувшись до Павлика, що стояв струнко, як справжній моряк, то блідніючи, то червоніючи від хвилювання, капітан з усмішкою, від якої Павлику захотілося раптом пройтися на руках по палубі центрального поста, сказав:
— Дякую за все, товаришу Буняк! Ви трималися по-геройськи! Весь радянський флот і вся наша Батьківщина скоро дізнається про це! Вільно, товариші! — весело скомандував капітан. Тихо сміючись, він схопив хлопчика за плечі, притягнув його до себе, обійняв і розцілував. — Павлику! Любий мій хлопчику! Ти будеш гідним сином своєї Батьківщини і, якщо захочеш, славним її моряком!
— Хочу! Хочу, товаришу командир! — дзвінким від захоплення голосом закричав Павлик. — Я буду радянським моряком! Я хочу бути підводником! Я буду служити з вами і вчитися у вас, товаришу командир!
Вражені благородним поривом хлопчика, всі у центральному посту на хвилину застигли в мовчанні. Нарешті капітан, поклавши руку на плече Павлика, сказав:
— Ти будеш, Павлику, ким захочеш! І завжди ти будеш гідним своєї великої Батьківщини! По місцях, товариші! Можу повідомити вас наостанку: ворог кинувся навтіки. Знищено шість його підводних човнів, всі випущені ними торпеди і один есмінець на поверхні! Решті пощастило зникнути. Завтра «Піонер» вирушає до рідних берегів!
Розділ XII
«ЛЮДИНА ЗА БОРТОМ!»
З центрального поста Скворешня, Марат і Павлик швидко попрямували коридором в їдальню. Радісно схвильовані, вони лише тепер відчули безмірну втому і нестерпний голод.
Але, проминувши два проходи у водонепроникних перебірках коридора, вони почули попереду себе приглушений гуркіт важких кроків, брязкання гвинтівок, клацання затворів, стук розсувних дверей, глухі уривчасті слова команди. Зараз же за цими незвичними звуками з найближчого відсіку коридора показалася постать комісара Сьоміна.
Високо піднявши свою сиву голову, він суворо дивився вперед і, помітивши Скворешню, Марата й Павлика, різко скомандував:
— Вбік!
Ледве вони встигли притиснутися до стіни, як за комісаром показався Крутицький, за ним знайома до відрази постать Горєлова, нарешті — Матвєєв, який ішов позаду.
Горєлов ішов, низько схиливши голову, жовтий, з чорними кругами навколо запалих очей. Здавалося, він став нижчий на зріст; його давно не голена, з настовбурченими вухами голова наче ввійшла в плечі. Він ішов, нікуди не дивлячись, і лише порівнявшись з Павликом, мигцем підвів очі на відразу зблідле обличчя хлопчика. Жалюгідна, розгублена, наче запобіглива усмішка раптом промайнула по обличчю Горєлова й зараз же щезла.
Процесія швидко зникла за дальшою перебіркою коридора, потім почулися її лункі кроки по гвинтових сходах, що вели наверх, у відділ складських приміщень.
Мовчки, немов прилипнувши до стіни, троє друзів стежили очима за цією незвичайною процесією. Нарешті, полегшено зітхнувши, вони глянули один на одного.
— Переводять гада із спільного коридора в ізолятор, — з гримасою огиди сказав Скворешня, рушивши далі. — Щоб повітря тут не псував… І добре роблять. Я цій гадині при другій зустрічі просто в'язи скрутив би!
— Ну, кинь, Андрію Васильовичу! — відповів Марат, ледве встигаючи за Скворешнею, який розмашисто крокував попереду. — Не розводь демагогії. Дисципліну забуваєш!
— Ах, дякую, навчив! Тільки на тебе й чекав, щоб згадати про дисципліну.
Пройти в їдальню можна було тільки через червоний куток. Ледве ввійшовши в нього через широко розчинені двері, Скворешня, а за ним Марат і Павлик відразу зупинилися, вражені картиною, що несподівано відкрилася.
Загорнуте в білосніжне простирало, на великому столі, покритому червоним сукном, у тихому спокої лежало тіло лейтенанта Кравцова. З грудей лейтенанта по обидва боки стола спадав до підлоги бойовий прапор Військово-Морського Флоту СРСР. Голова лейтенанта лежала на подушці; обличчя його під м'яким світлом, що лилося із стелі, бліде, з жовтизною, застигло в суворім спокої.
В головах у бойовому спорядженні, з гвинтівками при нозі, стояли на караулі Ромейко та Крамер.
Зоолог з сумним обличчям і червоними очима поправляв прапор на лейтенанту. Помітивши друзів, що ввійшли, він тихо підійшов до них і, зітхаючи, потис кожному руку.
— Вітаю вас, друзі мої, з перемогою, — пошепки промовив він. — Але як шкода загиблого!
— Ми поспішали до нього що було сили, — так же тихо відповів Скворешня. — Коли б він ще одну хвилиночку протримався!
— Не можу простити собі! — схвильовано продовжував зоолог. — Навіщо я випустив його, кволого, ще не зовсім дужого? Навіщо я це зробив?
— Його і здорового зім'яв би враз Горєлов, — заперечив Скворешня. — Сильний, бугай! Помилку допустив бідолашний лейтенант. Кинувся, мабуть, наосліп, хотів затримати… А йому треба було тільки стежити за ним і викликати підмогу з підводного човна. Ех, загинув, бідолаха, ні за цапову душу!