— Що це з вами сталося, Андрію Васильовичу? — спитав Матвєєв, підставляючи спину під новий вантаж.
— А так, знаєш… замислився… згадав про Горєлова… — зам'явшись, сказав Скворешня перше, що спало йому на думку.
— А-а… — розуміючи протягнув Матвєєв. — Так… є про що подумати.
Закінчували вантаження під гойдання й посування «Піонера» то вперед, то назад, то в різні боки; електрики та механіки випробовували вже роботу ходових і рульових дюз. Дно' печери на цей час майже зовсім очистилося. Останній дріб'язок підібрав Скворешня.
— Все? — спитав з камери старший лейтенант.
— Все! — почувся знизу голос Скворешні.
— Піднімайтесь! Починаю перекличку!
— Єсть підніматися! — відповів Скворешня, показуючись над площадкою з величезним оберемком інструментів.
Він прослизнув у камеру, і старший лейтенант ледве встиг ткнути в нього пальцем, сказавши:
— Один.
Не віддаючи розпорядження про підняття площадки, старший лейтенант продовжував лічити решту людей, які заповнювали камеру.
— Два… три… п'ять… вісім…
Людей було багато — сімнадцять чоловік. Поки йшла перекличка, площадка все ще не була піднята, і ніхто не звертав на це уваги.
Нарешті старший лейтенант закінчив:
— Всі в наявності. Підняти площадку! Зсунути двері! Відкрити вентиляцію!
Вода швидко спадала, скоро й тиск повітря в камері був доведений до нормального.
Хвилюючись і кваплячись, усі нетерпляче знімали з себе скафандри, поспішаючи скоріше опинитися на своїх постах біля механізмів і апаратів, щоб бути на місці під час відплиття. Останнім вибіг з камери старший лейтенант і, помчавши до центрального поста, на бігу крикнув Кру-тицькому, черговому водолазові біля вихідної камери:
— Усі в наявності! Задраїти камеру!
— Єсть задраїти камеру!
Все ж Крутицький просунув у двері голову. Лише упевнившись, що в камері нікого немає, він задраїв водонепроникні двері камери, замкнув гніздо з кнопкою від привода й подався допомагати в прибиранні відсіків.
Пролунав гучний авральний сигнал:
— Всі по місцях!
Команда завмерла на своїх постах.
У центральному посту капітан натиснув крайню ліву клавішу на клавіатурі ходового управління.
Підводний човен здригнувся, по корпусу й палубі пробігло дрібне, але цілком відчутне тремтіння.
«Піонер» рушив з місця.
Почався останній, гігантський перегін — туди, до далеких берегів рідної Країни Рад…
Дрож ставав усе дрібнішим, завмирав, танув і нарешті майже зовсім зник.
«Піонер» вийшов із свого сховища і плив уже серед безмежних просторів океану, що розкрилися перед ним на екрані центрального поста. Ультразвукові прожектори уважно обмацували своїми променями водні товщі на двадцять кілометрів навкруги, два інфрачервоних розвідники за п'ятдесят кілометрів попереду підводного човна шугали вгорі, внизу, на всі боки, доносячи в центральний пост про помічене.
Навкруги було пустинно, спокійно, попереду розстилався безпечний шлях.
«Піонер» опустився на глибину в п'ятсот метрів, оповив себе паровою пеленою, ліг на курс і, все швидше розвиваючи хід, ринувся вперед.
Механізми й апарати працювали безвідказно, чітко й плавно, безшумні вибухи дюз злилися в безперервний потужний ураган, десятки й сотні кілометрів з нестримною швидкістю відкладалися позаду.
Таємниця острова Рапа-Нуї відлетіла від нього.
Саме в ці радісні, хвилюючі години старший радист Плетньов подав капітанові перехоплену і розшифровану радіограму з крейсера.
Радіограма, додатково до попереднього донесення, сповіщала морський генеральний штаб, що, незважаючи на всі вжиті заходи рятування, есмінець «Сазані II» на шляху від острова Рапа-Нуї до бази також затонув від завданих йому під час бою біля острова пошкоджень. Крім того, у радіограмі повідомлялось, що дві години тому командир крейсера капітан Маеда, не знісши безчестя поразки, вчинив над собою харакірі, в чому йому з сердечною дружбою та любов'ю допоміг лейтенант Тозіні. Командування крейсером прийняв старший лейтенант Ясо Накано.
По всіх відсіках «Піонера» знову продзвеніла трель аврального відбою. Вона лунала м'якою солодкою мелодією у вухах тих, кому несла спокій і сон…
Не відпочивав лише «Піонер». Невтомно і без відпочинку він навально й нестримно розсікав підводні товщі, несучи в собі нетерпляче щастя чекання, радість наближення до завітної мети. Все нові й нові сотні й тисячі кілометрів утікали назад, зникали в туманній далині.
Немов гігантський розжарений снаряд, «Піонер» нісся над безпечними глибинами пустинного в цих місцях океану. Лише через двадцять годин, наближаючись до широко розкинутого архіпелагу незчисленних і дрібних, як пил, коралових островів Паумоту, «Піонер» трохи зменшив швидкість. Знаючи чудову здатність підводного човна самостійно, автоматично маневрувати при зустрічі з підводними перешкодами, можна було б дивуватися такій надмірній обережності, але капітан не хотів допустити ні найменшого риску в цьому відповідальному поході. Лише пройшовши широким, в кілька сот кілометрів, проходом між островами Паумоту й сусідніми — Маркізькими, «Піонер» довів хід до максимального і з попередньою швидкістю помчав на північний захід.
Матвеєв прокинувся, коли підводний човен порівнявся з першими кораловими атолами Маркізького архіпелагу. Він бадьоро схопився з койки, засвітив світло і, побачивши порожню койку Скворешні, свого сусіда по каюті, подумав: «Уже встав? От невтомний!»
За цією думкою промайнула інша: у механіків, як і скрізь на кораблі, залишилося багато недоробок, які передбачалося усунуту вже в дорозі. Водолази працювали весь час з механіками, і треба було поспішати до них на допомогу. Матвєєв швидко прибрав койку, навів свій туалет і попрямував у їдальню. Тут він побачив Козирєва, Ромейка та ще кілька чоловік, які сиділи за столиками і з апетитом, після майже добового голодування, уминали їжу.