Капітан зробив паузу. По обличчю його перебігла тінь, очі напівзаплющилися. Поволі, наче під тягарем величезної ваги, і з видимим зусиллям він знову почав говорити:
— Товариші!.. Я хочу згадати тепер про тяжкі втрати, яких зазнала наша дружна, міцно згуртована сім'я…
Шум відсовуваних стільців на хвилину перервав його. Усі встали і в німій тиші із схиленими обличчями слухали капітана.
— Ми втратили молодого товариша, лейтенанта Юрія Павловича Кравцова. Незважаючи на його характер, схильний захоплюватися, на відсутність достатньої витримки, що пояснюється його молодістю, все свідчило, що з нього виробився б сміливий, чесний, відданий Батьківщині командир. Досить пригадати його поведінку під час аварії в льодовому тунелі. Поранений, втрачаючи свідомість, він проте не залишив свого поста, вимагаючи зміни.
Він загинув смертю хоробрих. Незважаючи на свою слабість внаслідок останнього поранення, ні на хвилину не задумуючись, він кинувся на зрадника Горєлова, щоб затримати його. І він загинув… Але своїм вчинком він дав можливість іншим своїм товаришам виконати це важливе завдання.
Помовчавши, серед тієї ж німої і сумної тиші, капітан продовжував:
— Ми втратили також нашого старшину водолазів, любимого товариша, прекрасну, чуйну людину, безмежно віддану Батьківщині — Андрія Васильовича Скворешню… Це його могутня рука в смертельно небезпечній боротьбі обеззброїла запроданця й зрадника Горєлова, це він урятував Павлика і себе з грота, заваленого Горєловим за допомогою скинутої скелі, це він три доби підряд, не знаючи ні сну, ні відпочинку, не заплющуючи очей, не розгинаючи своєї могутньої спини, працював у останні, найбільш напружені дні ремонту, запалюючи всіх своїм ентузіазмом і нелюдським завзяттям у боротьбі за врятування підводного човна… Скрізь, де загрожувала небезпека, скрізь, де вимагалося…
Зненацька з центрального поста донісся в червоний куток різкий тривалий дзвоник. Пробиваючись крізь його безперервні тривожні трелі, нерозбірливо чулися в червоному кутку якісь розпорядження вахтового командира старшого лейтенанта Богрова, що передавалися ним через репродуктор у машинний відділ.
Капітан обірвав свою промову, неспокійно прислухаючись до шуму, що виник у машинному відділі, до тривожних голосів, які долітали звідти через найближчий люк. Потім дзвін припинився. Почулося кілька глухих, гуркотливих ударів. Шум у машинному відділі продовжував наростати. Раптом шум прорізав гучний крик, за мить до нього приєдналися крики інших людей, і цей хаос звуків, що переривався окремими незрозумілими вигуками, вливався широким потоком через люк у коридор, з кори-дора — в червоний куток.
Шум усе наростав, наближався і нарешті, вже під самим люком, унизу, припинився.
— Що там робиться нарешті? — не витримав капітан. — Товаришу Козирєв, підіть туди і розберіться.
Не встиг Козирєв зробити і двох кроків у напрямі до виходу, як раптом Павлик, що сидів у дальньому кінці стола, обличчям до дверей і коридора, схопився, наче підкинутий, із стільця і, заціпенівши на місці, з очима, непорушно зверненими в коридор, з простягнутою вперед рукою, пронизливо закричав:
— А-а-а! Дивіться!.. Талі!.. Там!..
Немов божевільний, він зірвався з місця, стрілою пронісся мимо всіх, підбіг до дверей і, підскочивши, повис на велетенській постаті, що переступала в цей час через поріг червоного кутка.
У дверях стояв Скворешня — блідий, з запалими щоками, з довгими розкуйовдженими вусами.
Гучне одностайне «ура» пронеслося по всьому приміщенню. Двадцять чоловік, скам'янівши на мить, не зводили широко розплющених очей з цього видіння. Потім усе змішалося і, перекидаючи стільці, відсунувши стіл, що. заважав, люди кинулися до Скворешні. Той продовжував нерухомо стояти з повислим на його грудях Павликом, спрямувавши поверх натовпу, що оточував його, запалені очі на капітана. Нарешті, легким рухом знявши з себе Павлика, відсторонюючи рукою натовп, він зробив два кроки вперед у напрямі до капітана, виструнчився і знайомим гудінням відрапортував:
— Товаришу командир, маю честь з'явитися!.. Пробачте, запізнився.
Тут його погляд зісковзнув з обличчя капітана, спрямувався кудись убік і, немов заворожений, застиг там.
— Скворешня! Це ви?! — вигукнув капітан, ледве отямлюючись і простягаючи йому обидві руки. — Звідки? Яким чином?
— З вихідної камери, товаришу командир! — з дрижанням у голосі відповів Скворешня, не зводячи палаючих очей з чогось, що було за плечима капітана, і нетерпляче переступаючи з ноги на ногу.
— З вихідної камери?! — здивовано перепитав капітан. — Що ж ви там робили?
— Спав, товаришу командир! Не пам'ятаю як, але заснув… Пробачте, товаришу командир…
Скворешня навіть подався своїм масивним корпусом уперед, мимо капітана, до якоїсь точки, куди нестримно тягло його щось.
— Що з вами, товаришу Скворешня? — звернув, нарешті, увагу на його дивну поведінку капітан. — Ви хворі?
— Пробачте, товаришу командир! — зривистим голосом пробурмотів Скворешня. — Помираю… Сам не розумію… Тільки поспав трохи… Сил немає витерпіти…
Капітан різко повернувся вслід за жадібним поглядом Скворешні: за своєю спиною, в кутку, він побачив буфет з горою закусок і батареями пляшок.
Гучний веселий регіт прокотився по червоному кутку.
— Ідіть! Ідіть! — закричав капітан. — Вибачте мені, дорогий мій! Як я зразу про це не подумав!
Він схопив Скворешню за руку і потягнув його в спокусливий куток.
Скворешня так і ліг усім своїм велетенським тілом на буфет. Могутні щелепи запрацювали, як важелі.
Юрба, збившись докупи навколо Скворешні, із захопленням стежила за цією чудовою роботою свого товариша, який немовби повернувся з небуття. Ніхто не міг утриматися, щоб любовно не поплескати велетня по плечу, по спині, не обійняти за стан, не заглянути йому з обличчя… Йому розкупорювали незліченні пляшки, наперебій підсовували повні склянки. Чулися вигуки, добродушні жарти, радісний сміх…