Цього вечора на столику біля вікна він побачив свої квіти. До нього навіть долинув їхній аромат. Вістович згадав, що збирався принести вино, але натомість сам нахлявся горілки і почувався трохи непевно на ногах. Окрім усього, проклятущим флячкам не сиділося в шлунку, і вони прагнули назовні, провокуючи мерзенну гикавку.
Зіп’явшись на носки, жінка допомогла йому зняти капелюха і плащ.
– Бейло, – промовив до неї комісар, – я почуваюся таким брудним поруч з тобою.
– Отже, тобі треба помитися, – засміялась вона.
Міцна чорнюща кава з цинамоном заспокоїла нарешті непокірні флячки всередині, і Вістович подумки присягнув, що відтепер ноги його не буде у Шнайдера. Від світу, бруду та своєї дружини він заховався спершу в гарячій ванні з якоюсь запашною олією, а потім у спальні Бейли, поклавши голову на її тендітні коліна.
У кав’ярні «Рембрандт» були не раді поліціянтам. Власник закладу намагався посміхатись і навіть наказав кельнерам пригостити Вістовича та Самковського кавою з пляцком, проте було видно, що найбільше йому хочеться, аби ті чимшвидше забралися під три чорти. Однак поліціянти не поспішали. Миттю проковтнувши дармові пляцки, вони смакували дармовою кавою, розглядаючи на стіні дві копії рембрандтівських полотен: «Данаю» та «Урок анатомії доктора Тульпа». І якщо перша картина спонукала до інтимних бесід, то друга, радше, провокувала маніакальні думки.
Вістовичу подумалось, що це своєрідне протиставлення мало на меті показати дві межі, а значить, два сприйняття людського тіла. Прекрасна оголена Даная була об’єктом бажання та естетичної насолоди, а розітнений труп демонстрував внутрішній гидкуватий людський механізм.
– От яке мальовидло полюбляють збоченці, – тихо промовив Самковський.
Вістовичу не хотілось обговорювати з ним тему живопису, тому замість відповіді комісар мовчки вказав на підпис під Данаєю. Привставши з місця і примружившись, ад’юнкт прочитав: «Od klubu miłośników sztuki kawiarni “Rembrandt”. Serdecznie prezentujemy».[4]
Очевидно, ці щедрі дарувальники і були тим самим клубом, про який згадував Тофіль.
За кілька хвилин до них знову підійшов господар, аби запитати, чи смакували гостям пляцки.
– Коли збирається цей «Клуб любителів мистецтва»? – запитав у нього комісар.
– Щосереди, мої панове, ввечері, – відповів той.
– І ви тоді зачиняєте кав’ярню?
– Така домовленість, – кивнув господар.
– Скільки тут приміщень? – знову запитав Вістович.
– Ще один зал і пивниця.
– І ви присутні під час засідань клубу?
– Звичайно, я особисто їх обслуговую. Подаю вечерю, готую каву…
– А вам усюди дозволено заходити? – не вгавав комісар.
Ресторатор знизав плечима.
– Часом до пивниці приносять якісь рідкісні і дорогі полотна. Тоді туди спускаються тільки члени клубу, – відповів той.
Самковський не стримав кривої посмішки. Між тим комісар, озирнувшись довкола, аби переконатись, що в такий ранній час вони тут справді перші відвідувачі, сказав:
– Нам потрібен список всіх членів клубу за весь час.
– Не знаю, чим вам зарадити, – дещо нахабно відповів знервований допитом ресторатор.
Ад’юнкт очікував, що його шеф зараз видасть якусь погрозу, але той сховав руку в кишеню і дістав звідти гаманець. За мить на столі лежала однокронова банкнота.
– Це за каву і пляцки, – сказав комісар.
Господар кав’ярні вперше посміхнувся щиро:
– Я принесу панству решту, – мовив він і спробував відійти, проте Вістович його стримав, а потім поклав на стіл ще кілька банкнот. Його виразний погляд нагадував про недавнє прохання.
– Можливо, я пригадаю декого і зможу скласти пану список… – невпевнено мовив ресторатор.
Ще десять крон змусили тепер його роззирнутися, аби переконатись, що в такий ранній час ці двоє – його єдині клієнти.
– Ну гаразд, – господар сховав гроші, – вам пощастило, бо вони лишили мені на зберігання деякі документи і серед них книгу, де записані імена всіх учасників за всі роки.
Сказавши це, він попросив поліціянтів іти слідом за ним. У вузькій кімнатці, схований подалі від чужих очей, серед різноманітного мотлоху стояв старий креденс. З нього ресторатор дістав усе, що обіцяв.
– Мусите переглянути все тут, я не можу дати їх вам з собою, – рішуче сказав господар.
Вістович і Самковський неохоче сіли за старий стіл. Документи свідчили про купівлю деяких творів мистецтва. Зокрема картин, десятка скульптур і кількох старовинних підсвічників. Записи про учасників клубу починалися з 1870 року, тож робота очікувалась довгою. Нарешті Вістович радісно тицьнув пальцем у пожовклу сторінку. Серед прийнятих до клубу в 1888 році значився також інженер Франц Тепфер. За мить їх чекало ще одне відкриття: у 1901 році до «Клубу любителів мистецтв» було прийнято Алоїзу Вольфович.