– Лишіть його, тварюки! – вигукнув комісар, кидаючись до них.
Проте психи з таким завзяттям лупцювали практиканта, що не звернули на Вістовича жодної уваги або ж просто не почули. Побоюючись за життя ад’юнкта, комісар витягнув з кишені «Гассера» і вистрілив у повітря. Це подіяло миттєво: нападники відскочили убік, а бідолашний Самковський спершу поповз, а як тільки відчув сили, звівся і побіг до свого рятівника. У нього був розбитий ніс і кровила брова саме над тим оком, під яким Вістович кілька днів тому поставив синець.
Психи завбачливо трималися поодаль, але раптом несподівано збадьорились і з диким завиванням піднесли мітли догори. За мить поліціянти зрозуміли, в чому була причина їхніх радощів. З протилежного боку лікарні до них надходила підмога: ще двоє таких самих типів з такими ж мітлами. Вістович і Самковський потроху опинялись в оточенні.
Не чекаючи подальшого розвитку подій, комісар знову звів догори «Гассера», але перш ніж він натиснув на гачок, одне з вікон на першому поверсі відчинилося і в ньому з’явилася лиса, мов коліно, голова, а далі – могутні плечі.
– Якого дідька ви тут робите? – крикнув з вікна лисий і, не дочекавшись відповіді, виліз на підвіконня, а потім зіскочив на землю. Він був одягнений у білий халат, отже, поліціянти нарешті зустріли кого треба. Слідом за ним через вікно до них виліз ще один добродій у білому. Вони роззирнулись довкола і хутко розійшлися у різні боки заспокоювати кожен свою пару вар’ятів з мітлами.
Вдалося це не одразу. Ті, відчуваючи бойовий запал, щоразу поривалися кинутися на чужинців і завершити свою справу. Врешті, їх пригостили цигарками, і куріння подіяло на них заспокійливо. Вони перестали жестикулювати і навіть продовжили замітати доріжку. Чоловіки в білому підійшли до поліціянтів.
– Якого дідька вам тут потрібно? – знову запитав лисий.
– Шукаємо доктора Тофіля, – пояснив комісар, не відчуваючи жодної вдячності до нього і його колеги.
– Вам слід було б зайти з парадного входу…
Лисий уважно придивився до Вістовича і Самковського.
– А хто ви, власне, такі?
– Ми з поліції, – коротко пояснив комісар, дістаючи з кишені свій документ, – доктор Тофіль – наш консультант.
Він перевів погляд на ад’юнкта, що тривожно обмацував писок, передчуваючи появу там нового синця, поряд з тим, якого отримав від шефа. Його плащ був брудний, зім’ятий і обвішаний мокрим листям, проте це турбувало практиканта значно менше.
– Я доктор Хшижевський, – представився, нарешті, лисий, – а це мій помічник Ядель.
Вістович кивнув замість відповіді і запалив цигарку. Зробивши кілька глибоких затяжок, він запитав:
– То ви проведете нас до професора?
– Звісно, – відповів Хшижевський і попрямував до вікна, звідки виліз декілька хвилин тому. – Йдіть за мною.
– Куди? – не второпав комісар, але доктор уже встиг видертись на підвіконня і, на мить осідлавши його, зник усередині.
– Я ж казав, усе тут по-вар’ятськи, – пробурмотів Самковський, сердито струшуючи листя з плаща.
– Ходімо, – спробував підбадьорити його Вістович, так само як щойно подумки підбадьорював сам себе.
Поліціянти не без труднощів, спершу ад’юнкт, а потім комісар, ввалилися в затхлу прокурену кімнату, що була, вочевидь, кабінетом доктора Хшижевського.
– Ходімо, я вас проведу, – сказав той, одразу прочиняючи двері.
Вони вийшли в довгий напівтемний коридор, а потім сходами піднялися на другий поверх, де було світліше. Звідкілясь чулося гарне жіноче сопрано. Ядель і Хшижевський вилаялися в один голос.
– Знову ця курва, – процідив доктор.
– Гарний голос, – дослухавшись, промовив комісар.
– Це одна з наших вар’яток, – пояснив Хшижевський, – у минулому оперна знаменитість. Чоловік заскочив її в ліжку з коханцем…
– Але здуріла вона, а не він, – сказав Самковський.
– Чоловік був кавалерійським офіцером і одразу ж вихопив шаблю. Вбив коханця, а їй відрубав руку, – мовив доктор, – промахнувся…
Запала мовчанка, й кілька хвилин чулися тільки їхні кроки й те саме сопрано. Воно згодом стихло, проте настрій у поліціянтів так і не поліпшився.
Кабінет Аркадіуша Тофіля знаходився в кінці коридору. Хшижевський постукав, і голос професора запросив їх увійти.
Склалося враження, що візит поліції став для Тофіля приємною несподіванкою. Він піднявся з-за столу і рушив назустріч гостям, широко посміхаючись і простягаючи їм руку.