– Ви поїдете, професоре? – запитав він. – Гадаю, нам може знадобитися ваша допомога.
М’язи на обличчі психіатра сердито сіпнулись, проте він лише попросив зачекати кілька хвилин на нього.
– З вами вирушить ад’юнкт Самковський, – повідомив комісар, одягаючи капелюх.
– А ви, комісаре? – здивовано спитав практикант.
– А я спробую знайти Камінського іншим шляхом.
Вістович прочинив двері і вийшов у коридор, де знову чулося сопрано однорукої оперної діви.
До прибуття краківського потяга залишалось чверть години. Комісар притулився до вокзальної колони і сховав руки в кишені плаща. Він одразу ж сіпнувся назад, згадавши, що колона брудна від сажі й кіптяви, яку залишали поїзди. Утім, було надто пізно. На плечі Вістовича з’явився ледь помітний чорний візерунок. Спересердя вилаявшись, комісар сягнув до нагрудної кишені, звідки дістав хустинку і спробував з її допомогою позбутись бруду, але марно. Довелося із цим змиритися.
Чоловік поруч не припустився такої необачності. Вістович заздрісно глянув на його чистий верхній одяг і ще раз відзначив, що Альфред Шимонович, власник «Крамниці східних секретів», страшенно хвилюється. Комісара турбувало найперше те, що через це своє дурнувате хвилювання Шимонович може не помітити свого постачальника опіуму.
– Ви завжди зустрічаєтесь біля потяга? – запитав Вістович.
– Так, – відповів той.
– Дивно, я б обрав яке-небудь безлюдне місце або вашу крамницю, – зазначив комісар.
Шимонович заперечливо похитав головою.
– Так виглядає, ніби я зустрічаю родича, – пояснив він.
– Сьогодні він повинен вам щось передати?
– Ні, з Лемберга він прямує до Росії, тож я маю скласти замовлення.
– Що ще ви зазвичай замовляєте, окрім опіуму? – знову спитав комісар.
Шимонович прикусив губу і відвів погляд. Йому не хотілось відповідати.
– Кажіть, бо не залишу цілим жодного вашого фарфорового слоника, – нагадав про свою погрозу комісар.
– Все те, чим торгую, – плаксиво відповів той.
– Що ще?
– Іноді прошу його привезти російську горілку.
– А як він переходить з усім цим Броди? – поцікавився Вістович.
– Не знаю, це не мій клопіт, – відповів Шимонович.
Комісар мовчки погодився з таким твердженням. Невдовзі до перону почав прибувати краківський поїзд. Торговець став за колону, хоча ледве чи могли б його помітити в густій парі, яку видихав поїздний механізм, огортаючи нею все навколо.
– Не пропустіть його! – крикнув комісар.
Шимонович кивнув. Йому понад усе хотілося, щоб усе закінчилось, а закінчитися це могло тільки тоді, коли він викаже свого кур’єра.
Поїзд зупинився, і пара довкола нього майже вляглася. Вагон першого класу опинився якраз навпроти Вістовича і торговця. З нього вийшов кондуктор, а потім неквапно почали виходити пасажири. За кілька хвилин у дверях вагона з’явився середнього зросту чоловік у дорогому рединготі з циліндром на голові.
– Ось він, – сказав Шимонович.
– Упевнені? – перепитав комісар, не зводячи очей з пасажира.
– Так, ми вже не раз зустрічалися.
– Чудово.
Вістович повільним кроком рушив уперед і помітив, що двоє поліцейських неподалік пильно за ним спостерігають. Він знав, що вони допоможуть, коли щось піде не так. Проте все вийшло якнайкраще.
– Пане Дервіль? – звернувся він до прибулого кур’єра.
– Oui c’est moi,[8] – була відповідь.
– Дозвольте допомогти вам з валізою, – сказав комісар і потягнувся до його багажу.
– О, не турбуйтесь, – відповів пасажир, – вона неважка…
– Мені не складе клопоту, – широко усміхаючись, наполягав комісар.
Вістович узявся лівою рукою за його валізу і відчув, як той інстинктивно тягне її до себе. Та перш ніж Дервіль позбувся надокучливого помічника, комісар одним блискавичним рухом закріпив на його зап’ясті браслет наручників. Той смикнувся ще раз, але відчув, що прикутий до цього чоловіка, який до того ж важчий і, безперечно, сильніший за нього. Усе ще посміхаючись, Вістович урочисто промовив:
– Ласкаво просимо до Львова, пане Дервіль!
Той дивився на нього, не кажучи ані слова.
– Тепер можете взяти свою валізу, – додав комісар, – я насправді не мав наміру її нести.
– Можу я дізнатися, у чому винен? – хриплуватим голосом і вже без французького акценту запитав Дервіль.
– Звісно, – відповів комісар, – у тому, що львів’яни мають змогу насолоджуватись опіумом, нелегальною російською горілкою та іншими благами.
– Де докази? Де свідки? – занервував той.
– Один зі свідків спостерігає за нами он з-за тієї бруднющої колони, це пан Альфред Шимонович, ви добре його знаєте, – сказав Вістович, – а докази, пане Дервілю, заховані в його «Крамниці східних секретів» поміж фарфоровими слониками, за яких він так боїться.