З віком страх перед батьком у юного Потоцького хоч і зменшився, але не зник остаточно. Уже понад рік Станіслав Щенсний практикувався в управлінні Белзом: ще підлітком його поставили на перший щабель шляхетної ієрархії — отримав від короля титул ротмістра, а в юнацькому віці батько зробив його белзьким старостою. Серед усіх учителів, яких найняв йому батько для домашнього виховання, найбільший вплив на Станіслава мав Маурицій Вольф зі своєю літературою й піїтикою, і ними юнак із великим задоволенням і займався б, та, як показує весь досвід буття людства, найкраще література й поезія вдаються голодним: де ви бачили ситого поета? Хоч і голодні пташки не співають, та й ситі вони мовчать… А Станіслав вилетів із такого родового гнізда, у якому століттями пташки були ду-у-уже ситими й такими мали залишатися надалі, тож для того хлопцеві довелося розпрощатися з улюбленим учителем і вникати в складні економічні питання. Щенсний мало що петрав у хитромудрих сплетіннях законів і намагався якось накласти їх на реалії складного для управління через строкатий національний і конфесійний склад містечка.
Батько ходив кімнатою, розминаючи ноги.
— Щось холодна весна цього року… Як, уже сіють по околицях?
— Та я… щось не спостеріг…
Франц Салезій пильно глянув на сина, трохи помовчав.
— А злоті наші, сину, починають рости на околицях і навесні… Ну а загалом тихо тут, заворушень нема?
— Та ні, українців менше третини, тож працюють, як і поляки та євреї.
— Добре… Не треба нам тут ні їхньої гайдамаччини, ні барських конфедератів, ні російських військ, а то без штанів залишимося, як якісь голодранці… Давай, Станіславе, документи — подивлюся, як ти тут справляєшся… — Старий Потоцький заглибився у фінансові книги. — А що то цеховики так погано податки сплачують?
— Та кажуть, що менше продавати стали, війна ж з усіх боків…
— А партачі[9], бачу, узагалі нічого не сплатили… — Франц Салезій нахмурився. — Що ж будемо з ними робити, сину?
Станіслав звів брови й знизав плечима; старий звернув запитальний погляд до свого секретаря.
— Збільшимо їм шарварок — хай ідуть дороги ладнають, чи мости будують… чи ще що для громади потрібно, — гідно витримав іспит Кароль Сіраковський.
Старий дідич лишився задоволеним почутим.
— Гм… А це щось не те-е-е, — знову видивився батько черговий підозрілий факт у документах. — Нехай майстрам війна завадила, але їсти ж завжди хочеться, і люду в нас зі сходу трохи прибуло — прибутки від млина мали б вирости, а тут чогось упали…
Станіслав Щенсний починав потроху почуватися десятирічним хлопчиком.
— Поклич-но Домбровського, — звернувся старий до Кароля й, заклавши руки за спину, почав виходжувати з колишньою молодою завзятою рішучістю по периметру кімнати. За кілька хвилин Домбровський витягнувся перед дідичем. — Слухай сюди… З’їздіть-но із Сіраковським до нашого млина… Побудьте там годину-дві, подивіться, який там рух, чи є черга, чи нема; поговоріть із людьми, чи часто збіжжя возять до млина, чи ні; потім — з мірошником, що він скаже… А потім що, Каролю?..
— А потім або мірошника за дупу й сюди, на дибу, або по селах: по хатах таємні жорна шукати.
— Так, добре… Так і зробіть…
Гінці поквапилися, і Потоцькі залишилися удвох. Станіслав починав входити в давно забутий дитячий стан ступору: кутики вродливих чуттєвих губ опустилися, нервова жилка на рельєфному мужньому підборідді зрадницьки виказувала хвилювання, лагідні карі очі уникали прямого погляду й набирали вологого блиску, високий лоб вкрився зрадливими намистинами поту. Батько помовчав, споглядаючи у вікно від’їзд гайдуків. Обернувся, спостеріг знайомі зміни на обличчі сина, хвилю подумав.
9
Партачами називали українських міщан-майстрів, які самотужки клепали свої вироби: їх не приймали в об’єднання польські цеховики й за найменшої нагоди або утискали, або робили всякі підлості, аж до підпалу конкурента: правило зверхньої гоноровості до інших було чинним на всіх рівнях. (