У першу шлюбну, та й в усі наступні ночі вона нерухомо й терпляче чекала, поки Франц Салезій зробить свою справу й злізе з неї; усі його погладжування й ласки спиняла, затримуючи руку: то не по-божому, святі та праведні мають тримати тіло та душу в покорі — таке виправдання цьому вона тримала у своїй голові, хоча насправді її підсвідомість просто не сприйняла Франца Салезія як чоловіка. А численні роди… Ця страшна жіноча мука була її платою за те, що одразу не дала хлопчика — спадкоємця. Спочатку двоє дівчаток, а потім — хвала Богу — хлопчик, який зменшив її внутрішнє напруження й кількість походів нелюба до її спальні… Ще одна дитина — у надії на хлопчика — знову дівчинка, і знову ще одна… А далі Анна Ельжбета вже не хотіла ділити ложе з чоловіком; та й він був не проти, а для його чоловічої розрядки в палаці знайшлася людинка… Щоразу під час появи донечки Потоцька істерично плакала, і довго, довго не могли принести дитинку до мами: не хотіла вона її бачити, щоб укотре усвідомити, що ненавидить себе за те, що створена жінкою з ненависним тілом, яке здатне приводити на світ такі ж ненависні тіла. За всієї поваги до Бога Анна Ельжбета ніколи не хотіла бути жінкою — слабкою в суспільстві, створеною лише для того, щоб хтиві чоловіки оцінили її як кусень м’яса, достойний чи ні бути спожитим, а в разі заміжжя — як м’ясо на золотій таці, якого навіть не видно під горою коштовностей; жінкою, яку мучили жахливі щомісячні болі, дані в спокуту за прадавню любов Єви — знову-таки до чоловіка, і, хоча стала його власністю, він в очах Бога був безневинною жертвою спокуси, бо й сам Творець був чоловіком… Світ її часу повністю належав чоловікам: влада, гроші, релігія, мистецтво, література, музика… Якщо туди й потрапляли поодинокі жіночі постаті, то зверхній чоловічий погляд виштовхував їх зі свого сприйняття як нерівних богам: як папесу Іоанну, після папства якої й донині існує звичай перевіряти майбутніх претендентів Ватикану на чоловічу привілегію між ногами (що, вірувати жінки достойні, а керувати вірянами — ні?), чи як Жанну д’Арк — злякалися й стратили, бо вона стала сильнішою від сильних за правом народження…
Згодом Анна Ельжбета звикла до того, що в неї є діти, і навіть до певного часу любила їх: допоки маленькі кумедні малюки нагадували янголят, вона тішилася ними й пестила їх. Та коли в десять-одинадцять років її земні янголи діставали талію й у них починали рости груди, мати не могла їх більше бачити, їй були противні ті статеві метаморфози, що мали привести до гріха й мук. Дівчат селили в дальні кімнати, і строга мати зазвичай заходила туди тільки для того, щоб накричати за якусь провину. Їм швидко підшукували багатих і впливових наречених із магнатських родів, і нові бутони нездійсненого кохання в’янули, так ніколи й не розпустившись у квітку, на жертовному вівтарі багатства й пихи — життя йшло по віковому колу з покоління в покоління, і вирватися з нього було годі, бо ти — жінка, ти — ніхто… Дві доньки-підлітки — дві Палажки — дванадцятирічна Пелагея Людвіка й п’ятнадцятирічна, та вже заручена Пелагея Тереза були позбавлені звичних для інших дітей ранкових материнських обіймів чи усмішки, і обидві почувалися глибоко нещасними й непотрібними; єдиними втіхами для них було спілкування з численними гувернантками й вихователями та спостерігання здалеку за іграми дітей прислуги. Щодня після обіду, намагаючись пропхати одна одну у двері маминої кімнати, — жодна не хотіла першою потрапити під пильний сталевий погляд, — приходили для звіту про свої успіхи в навчанні, і рідко коли задоволена ними мама зі строгим виглядом влаштовувала іспит і їм, і вихователям. Вона давно усвідомила, що доньки після заміжжя стануть для неї майже чужими й забутими людьми, які приїжджатимуть лише на великі свята й загрузнуть у безкінечних дітях, порядку й варінні повидла на зиму… Лише син Станіслав Щенсний Фелікс мав для матері в цьому світі особливе значення: він не просто частинка її тіла, а ще й живе уособлення мрії бути чоловіком у цьому неприємному світі; він — це вона… І вона буде, буде робити погоду серед рівних собі…