— Так, мамусю, я пам’ятаю. — Гарний настрій миттєво полишив хлопця на тому ж ґанку й почав відступ у найближчі кущі, подалі від палацу…
Невдовзі заграли сурми й забили барабани, сповіщаючи про приїзд короля земель руських, і всі, хто був поблизу, стали перед палацом навколішки. Недосяжно далекий дідич, заглиблений у свої думки, пройшов у палац: до ванни, до спокою, до вікна з улюбленим краєвидом — вік і весна, які грали на його суглобах жахливу какофонію, брали своє… Ніхто не мав бачити, як сильно він змучився, а то покора навіть найпокірніших може дати тріщину сумніву — ні, не можна показати себе беззубим левом, не можна…
— Щенсний, друже мій, як я радий тебе бачити! — Маурицій Вольф міцно обійняв молодого Потоцького. — Як там твої господарські студії в белзьких землях?
— Честь, пане Маурицію! Мені теж вас бракувало. А щодо студій… — юнак перейшов на шепіт, — по правді, не ду-у-уже-е… Щось не вмію я так, як батько.
— Бо в тебе добре і м’яке серце. І не хотілося б, щоб воно стало інакшим. Та на дурних і добрих воду возять, ти ж то знаєш… Тобі не треба бути зовсім таким, як батько. Та ти ще знайдеш свою рівновагу — і для господарства, і для душі.
— Ваші слова та Богу у вуха… Дякую за підтримку. Я зайду до вас згодом, а зараз до мами на звіт… — Станіслав і Маурицій змовницьки й із розумінням похитали головами…
Гроші люблять рахунок, і магнати Потоцькі ретельно слідкували за кожним злотим. За показною пишнотою галицького Версалю, його театру, величезними пожертвами на храми стояли заощаджені й пораховані до останнього гроша непублічні видатки. І тут діяло просте «правило палиці»: якщо один її кінець сильно піднімається, то другий, звісно, сильно опускається… Якщо пишноти мали свою мету — бити в заздрісні серця, працювати на гонор і славу родини Потоцьких (і на те грошей не шкодували), то невидима для заздрісників частина видатків мала бути добряче урізана й проконтрольована… Як казав колись, у прадавні часи, дідусь Францішека, «що ти їси і що в тебе в животі — знаєш тільки ти, а як ти одягнутий — бачать усі». І були, були і в них тоді моменти скрути, коли доводилося їсти просту селянську їжу, але того ніхто навіть не запідозрив: публічні видатки завжди були на висоті… Перед Анною Ельжбетою в її кімнаті для звіту стояла доволі велика частина непублічних сімейних витрат у сумі сто вісімдесят злотих, і мала вона обличчя єдиного сина Станіслава.
— Я, мамо, ось тут усе написав, — простягнув матері аркуш із видатками.
— Добре… добре, що ведеш записи. — Мати вже була задоволена початком звіту.
Станіслав Щенсний помітно нервувався: спітніле обличчя й зрадницький нервовий тік лівої повіки виказували неточності у звіті.
— А отут… щось занадто великі витрати на нову карету, можна було б і за меншу суму її зробити…
— Так, мамо, її ж будуть бачити всі, а «пана видно по халявах»… Та там і ресори покращені, а дверцята інкрустовані будуть аж з Італії…
Анна Ельжбета подивилася довгим недовірливим поглядом на сина: бреше, прибріхує чи правда? Щенсний дивився чесним поглядом.
— Добре, добре… Хоча й наші могли б зробити за вдвічі меншу ціну… А чоботи — ти ж маєш чоботи — навіщо?..
— Я їздив і по селах, а там… Понищив, одне слово.
Мати знову подивилася довгим поглядом з-під лоба. Двадцятирічний юнак, белзький староста, стояв із виглядом хлопчини, якого спіймали в чужому садку: уся процедура фінансового звіту була для нього дуже принизливою. Анна Ельжбета знову заглибилася в цифри.
— Ну а де, сину, іще вісім злотих? Не сходиться твоя арифметика. — Затримавши прицільний соколиний погляд на Станіславові, пані готувалася до атаки.
— Тут, мамо, така справа… — Щенсний аж зіпрів: обман було викрито. — Коло Белза в одній сім’ї… ну, мати померла й одинадцятеро дітей сиротами… ну і… я… купив їм… ну…
— Що?! Говори нарешті!
— Корову… Вони потім віддадуть, років за два…
— Віддадуть! Та щоб згодом! Сину, та ти так по світу підеш і нас пустиш! — Істеричні крики Потоцької вже було чутно на весь палац.
— Але, мамо, то одинадцять пар робочих рук, потрібних нам потім…
— І так би вижили! У річках риби повно! Серед людей живуть — дали б щось!
— Так я теж… л-людина…
— Мовчати! Ти їхній дідич, якому винні вони, розумієш, во-ни! Може, ти ще кожному зі ста тридцяти тисяч збираєшся давати?! Не чую, Щенсний, не чую… — Анна Ельжбета виписувала кола навколо сина, і той тремтів, стоячи в енергетичній пастці злостивого вихору материного незадоволення. — Не чую!