Отож уже два роки барські конфедерати наполегливо програвали всі облоги й битви і з росіянами, і з королівськими військами, а Франц Салезій Потоцький вичікував, не приймаючи відкрито позицію жодної зі сторін. У Росії розуміли, що Барська конфедерація дуже легко може перерости в загальнонаціональний рух на чолі з монархом — і прощай, вплив на Польщу… Та ні, не бувати тому: на вимогу Репніна відбулося засідання сейму, під час якого російський посол домігся, щоб король Станіслав Август Понятовський вислав війська проти повстанців і звернувся до російської імператриці по допомогу. Але існувала реальна загроза переходу коронних військ на бік бунтівників, тому проти конфедератів спрямували невеликі підрозділи, оплачувані Росією, під керівництвом приятеля короля Браницького (звичай замасковано досягати своїх цілей чужими руками має в Росії настільки глибоке коріння, що вже закріпився генетично). Тож об’єднання всього польського суспільства для боротьби зі спільним ворогом стало досить примарним…
Хотів, хотів Франц Салезій бути третьою чи четвертою силою й вплинути по-своєму на хід подій, та не вдалося йому сидіти однією дупою на двох стільчиках: уманський сотник Потоцького Іван Гонта, його таємний шпигунський проект, провалився й вмився кров’ю страшно відомої уманської різанини… Уже майже два роки минуло відтоді, а Франц Салезій іще відчував незагоєний рубець тієї події в душі… Добре, що навіть коли з Гонти спускали пасами шкіру, він не признався в дорученнях Потоцького, інакше магнатові не було б місця ні в Польщі, ні в Росії…
Франц Салезій змив водою всі важкі думки з обличчя. Зараз, лежачи в теплому трав’яному настої, уже без болю, він був просто голим чоловіком, відкритим до колишніх приємних відчуттів. Мелодійний дзвіночок — камердинер правильно зрозумів жест піднятого великого пальця: у кімнату поважно, наскільки дозволяв маленький зріст, вкотилася Каролінка, нечутно стала ззаду й почала повільно масажувати голову та шию старого. Її маленькі пальчики, що зроду не знали важкої праці, були тендітні й ніжні, і Франц Салезій під їх дотиками наче плив у далеку молодість, і вродливе обличчя над ним теж нагадувало ті часи, коли він кохав і був коханим. Хоча перший шлюб теж був за розрахунком, між ним і дружиною вирувала шалена пристрасть — вони кохалися скрізь, де тільки могли, і він, Францішек, умів робити її щасливою… Як давно це було… Шкода, що єдиний син помер, — а згодом і кохана дружина, — і наче й не жив чоловік на білому світі…
З Анною Ельжбетою все, все було по-іншому. Від сімейного ліжка віяло крижаною холоднечею, та Францішек любив молоде пружне тіло й усе мав надію розбудити в ній спраглу кохання самицю. Перші пологи, другі, треті — тіло змінювалося, а поведінка дружини — ні; і якби не порція горілки перед кожною атакою на «неприступну фортецю», хтозна, чи й з’явився б спадкоємець… З часом Франц Салезій перестав зважати на прелюдії й просто, без відхилень і зайвих рухів тіла й інтелекту виконував свою чоловічу роботу. А тепер… А тепер добре, що є Каролінка зі своїм божественним личком. Пан Потоцький витер тіло, накинув багатий темно-зелений халат і, всівшись у шкіряний фотель[12], заплющив очі. Каролінка, стоячи між його ніг, працювала то м’яко й ніжно, то сильно й напористо, і чоловіча плоть відгукувалася давно забутою молодечою силою…
Попри те, що Каролінка так і не спізнала чоловіка, вона, маючи від народження великий запас нерозтраченої ніжності, віддавала її хоч інтуїтивно, але дуже вправно тому єдиному, кого зацікавила як жінка. Вона любила свого пана, свого Францішека, і дуже старалася зробити йому добре — до самопожертви й самозречення… Та пан потребував лише її теплого й вологого рота, і то лише двічі чи тричі на місяць, тож решту днів вона ходила, споглядаючи свого високого й недосяжного Бога, і чекала, коли він знову покличе її…
Потоцький застогнав: хвилинний рай накрив його у фотелі. Каролінка акуратно закрила поли халата, глянула щирим люблячим поглядом, вклонилася й пішла на вихід. Франц Салезій на кілька хвилин повернувся в молодість: у нього нічого не боліло, він відчув справжню чоловічу насолоду, і на цьому тлі якось зблякли проблеми управління й виживання у важкий воєнний час.
Нерозбірливі звуки в покоях Щенсного змушували Анну Ельжбету все більше розпластуватися на дверному полотні кімнати сина, прикладаючи маленьку кришталеву склянку між вухом і дверима й напружено вслухаючись: пані була зайнята підслуховуванням — своєю улюбленою справою у вечірній час. Не один дворовий, а чи гість у результаті постраждав через свій нестриманий язик, а потім їхній мозок дятлом довбала думка: «Ну як? Ну звідки? Ну хто ж продав?..» Тож досвідчені старожили або приймали обітницю німоти в палаці, або обговорювали що-небудь десь у кущах за ним.