— А ти гарна, дуже гарна, — почав підходити впритул Домбровський. — Та ти… ти ж іще не відгонилася… Спробуймо… — Молодик шарпнув на дівчаті кабатик[13]. — Покажи-но мені ще раз оту красу…
— Ні, пане полковнику, ні… Не треба.
Дарка вже не мала куди відступати, і засльозені сині очі благально дивилися на чоловіка. Та Домбровський уже розпустив руки. Дівчина оборонялася, як могла. Собаки, які вже визнали в ній свою господиню, зчинили дикий гавкіт… Хтось сильний віддер Домбровського від Дарки.
— Ян?.. Ти чого… Хочеш, будеш другим, бо я все-таки перший тут, — Домбровський хоч і сповільнився, та весь розум уже перетік між ноги й командував звідти.
— Ну ж бо, іди… іди до себе, — почав виштовхувати Вільчек ґвалтівника.
— Та не піду я, курвий ти сину, хіба її відпораю, — активно противився полковник.
— Ми заручені з нею, щоб ти знав, — Вільчек використав єдино правильний аргумент, який спинив огира Домбровського.
Той відійшов трохи, а далі розвернувся.
— Х-ха! Заррру-у-чені! Може, я її теж відшмагаю до крові й заручуся на кілька ночей, га? Ну ти й наволоч, Вільчек! — і, поглянувши на зблідлу дівчину, додав: — А вмієш ти вогонь розпалити… Я ще прийду погрітися… коли зарученого не буде… — і пішов неквапною ходою оленя, якому обламали роги в шлюбних ігрищах.
Дарка тремтіла, опустивши очі додолу.
— Ти теє… Може, дійсно заручимося? А то не відстане від тебе, знаю я його…
Вільчек із тихою надією очікував згоди, та дівчина скривилася в гіркому плачі:
— У монастир… у монастир хочу… до Бога, до спокою… боюся я людей… Собак — ні, а людей…
На сцені дворового театру тривала репетиція вистави «Демофонт». Станіслав Щенсний натхненно входив у роль античного Тіманта, спадкоємця царя Демофонта:
— Хай квітка кохання таємно цвіте, ми станемо сильні — Божа воля на те. Лиш витримка часом — і зло пропаде… Прекрасна Діцеє, ти сонце моє!
Панянка Аделя-Діцея пристрасно відгукувалася:
— Тіманте, коханий, тобою живу й синочком Олантом… Та боюсь, що гнів батька твого впаде й нас розчавить — богам же все одно…
Балерини кружляли навколо закоханих, а ті, обійнявшись, дивилися вдалечінь замріяними поглядами. В Анни Ельжбети відбувалося розтроєння особистості: глядачка аплодувала, свята інквізиція спалювала закоханих, а мати хльостала Аделю. Тож коли Вольф звернувся з поклоном:
— Що маєте зауважити, ясновельможна пані? — ні одна з трьох не змогла взяти слово, і пані лише заперечливо хитнула головою…
По закінченні репетиції Станіслав Щенсний спостеріг повну відповідність свого імені відчуттям усередині з трьох причин: сьогодні він нарешті робив те, що хотів, те, що наповнювало його душевним спокоєм і рівновагою, а не завдавало мук для розуму й сумління; сьогодні його похвалили і вчитель Вольф, і навіть мати, а юнак уже навіть не міг пригадати, коли його за що-небудь хвалили; і сьогодні він уперше стояв із такою гарною дівчиною в обіймах… Нехай це була тільки вистава й усе не по-справжньому, та дзвіночок внутрішнього годинника хлопця дав сигнал, що він уже дорослий, достатньо дорослий. Щенсний підійшов до Аделі.
— Як довго ти вчила слова?
Дівоча усмішка розійшлася між двома симпатичними ямочками.
— О, та то, прошу пана, майже цілий тиждень пішов: удень учу, а вночі шепчу — подружки по кімнаті вже теж напам’ять повиучували.
— А я ще трохи маю довчити… А можна ти прийдеш після обіду до мене, і ми вдвох проговоримо наш текст? Так краще запам’ятається.
— Як скажете, прошу пана, матиму за честь…
Карлічек у сіренькому оксамитовому костюмчику нагадував добре вгодовану мишу на балі-маскараді, що намагається пролізти до продуктових запасів: у своїх войлочних тихоступах ліліпут тупцював біля дірочки у дверях палацової бібліотеки — відробляв свій кусень хліба. Слова він якщо й чув, то погано, та й мало що розумів, а от бачив достатньо…
— То, може, Тіманте, вже час наш прийшов… Утечімо разом, врятуєм любов… — проказувала слова Аделя, тримаючи руки на раменах Щенсного.
— Не хочу втікати: жона ти моя; геть люди, геть Бог… Для мене сім’я і щастя утрьох — найбільша утіха на світі оцім… — палко відповідав молодий пан, цілуючи руку дівчині й притискаючи до себе. Карлічек аж почувся повноцінним чоловіком і почав виминати свої штанці.
Увечері розслаблений і всміхнений Щенсний грав у шахи з Вольфом.
— Ви знаєте, пане Маурицію, ця дівчина, Аделя, пробудила в мені невідомі досі почуття, і я все ще думаю про неї.