Ян повільно підійшов до дівчини й прошепотів:
— Не напружуй тіло — менше болітиме, — від чого Дарка взагалі почала вити, мов поранена вовчиця, і різким порухом роздер дівочу сорочку. Усі витріщалися на гарні, пухкі, з рожевими плямами дівочі груди, наготу яких вона цнотливо оберігала від будь-чиїх, навіть жіночих поглядів. І волосся… волосся, яким вона зазвичай накривалася, виходячи з річки, теж не було…
— Ну ж бо! — пролунав наказ пані Анни Ельжбети.
Конюший опустив жмуток різок на спину прив’язаної до стовпа Дарки, дещо загальмувавши руку перед ударом… Другий, третій… Із кожним криком нещасної в пані Потоцьку, здавалося, вселялася добра фея: очі заблищали, заграла усмішка, вона розправила плечі й відкинула назад голову. Якби хтось зустрів її в такому вигляді в палаці, то був би впевнений, що чоловік тільки-но зробив жінці дуже добре… І ще одна особа відчувала радість від екзекуції безневинної… Хоча в Агнешки Дарка вже давно була винувата: так їй, курвочці, за те, що її Бог створив такою — занадто принадною й апетитною для чоловіків. «Ну, тепер уже хіба пес вошивий на тебе подивиться», — переможний посміх ясно читався на мармизі Агнешки, і навіть зайнятий хльостою Вільчек, ковзнувши випадковим поглядом по натовпу, зафіксував ту реакцію покоївки.
У головах решти на таких виставах були зазвичай лише два звернення до Творця: «Дякую тобі, Боже, що то не я…» і «Боже, щоб ніколи мені не опинитися біля того стовпа…» І правильно, що в тих думках зверталися лише до Бога, бо тільки Він міг бути захистом і оберегом від мстивої й непередбачуваної пані Потоцької, яка свідомо чи несвідомо взяла на себе функції Бога в покаранні людей… Зі співчуттям дивилися на страждання пані з фрауцімер — бідні шляхтянки при дворі Потоцьких — чи то фрейліни, чи то примусові коліжанки Анни Ельжбети. Плакала стара товста куховарка Зося: усе ніяк не могла второпати, як та злощасна волосина потрапила в суп, коли в Дарки завше все-все попідтикувано й попідв’язувано на голові. Байдуже дивилися на червону спину покараної два карлики — Карлічек і Каролінка… Лише Домбровський, споглядаючи, як періодично скачуть тугі груди Дарки, думками був зовсім не на площі…
— Стій! — на двадцятому ударі пані зупинила конюшого. — Що, жалієш її? А не треба… Дай-но сюди. — За всіма підрахунками Анни Ельжбети спина мала б уже виглядати інакше. Пані з великим задоволенням сильно вперіщила дівчину за молодість… за красу… за те, що народилася жінкою… ще… ще… Дарка закричала страшно, з репнутої шкіри цвіркнула кров… На четвертому ударі вона затихла й тіло обм’якло, та пані не припиняла хльости… Нарешті Потоцька інтуїтивно відчула, що вже є тридцять, — душа її наповнювалася рівновагою й спокоєм саме після тридцятого удару, — витерла руки об запопадливо поданий кимось рушник і в доброму гуморі попрямувала до придворного театру на репетицію. Понурим шлейфом за нею подалися панянки з фрауцімер…
Людська душа завжди на додачу до хліба прагнула видовищ, і не тільки в Давньому Римі. А чим більше ставало хліба, тим більше його власникові пасувало витрачатися на різні забави, а ще й у тогочасній Польщі… «Що не чех, то музика; що не італієць — то лікар; що не німець — то купець; що не поляк — то шляхтич». Шляхти Польща мала аж десяту частину від усього населення й із того була чемпіоном Європи, де в решті країн той показник спинився в зоні плінтуса — один-два відсотки. Отож, якщо претендуєш на те, щоб називатися не просто шляхтичем, а багатим (або майонцим) шляхтичем, мусиш, просто мусиш мати свій театр! Адже без театру ти так собі, звичайний шляхтич, як павич у період линьки, а театр — то справжній індикатор твоїх статків. І формула тут була проста: чим більший шляхтич, тим більше гонору, а чим більше гонору, тим більший і славетніший дворовий театр… Він працював як солідна приманка для інших шляхтичів, купців, послів… А в непевні часи прикрих історичних шарпанин і змін законів (пам’ятаєте знамените, амбітне й непередбачуване «Держава — це я!» від французького Короля-Сонця?) особисті людські контакти вирішували все, і під час зустрічей саме неподалік від сцен дворових театрів відбувалася кульмінація економічного й політичного життя Речі Посполитої: заводили нові знайомства; укладали угоди; продавали й купували і товар, і власних дітей — для вигідних родинам шлюбів; пліткували й починали дружити з кимсь проти когось. До багатьох приходило часом неприємне усвідомлення того, хто є ти сам насправді й куди та за ким треба дертися вгору, бо ж усім була відома несправедливість: «До свого дідько ложку меду поклав, а до чужого — аж дві…» Отож, якщо твої просто гроші просто будили в інших повагу й заздрість, то театр остаточно підносив ті почуття на недосяжний постамент, який називався «Твоя заздрість цілує мою пиху прямо в дупу».