Дорога справа то була — утримання свого театру: з Відня чи Парижа виписували або костюми, або майстрів кравецької справи з хурами різних тканин; найіменитіші художники теж приїздили з Європи — перевагу віддавали відомим італійським; музичні інструменти, звичайно ж, були найвищої якості; запрошували на гастролі знаних артистів того часу зі всієї Європи. Найменше витрачали на своїх, дворових артистів, хоч інколи ті могли дати фору заморським. Їх вишукували по своїх володіннях, та й мороки з ними було менше, аніж із запрошеними, бо талант талантом, а кріпак кріпаком: щось тобі не виходить — на хльосту або в холодну на хліб і воду… Після того все виходило, і ще ліпше, аніж у гастролерів. А вибирати Потоцькі мали з кого: їхні статки й володіння були найбільші в Речі Посполитій та простягалися від Краківщини через Перемишлянщину, Галичину, Поділля аж до самого Києва; і жило там аж понад сто тридцять тисяч — не людей, ні, їх ніхто особливо й не мав за людей — «ревізьких душ».
Франц Салезій Потоцький із родиною був найбільшим магнатом у Речі Посполитій. Для сьогоднішнього вуха більш звичним, ніж «магнат», є слово-синонім «олігарх», а для тодішніх вух це був той сигнальний і найдорожчий відтінок, що відділяв просто шляхтича від ду-у-уже впливового, здатного своїми багатствами, зв’язками з королем, у сеймі, з іншими державами, у судах, управах, а ще й власним військом впливати не просто на долі пташок меншого польоту, а й на розвиток цілої країни… Тож театр магнатам Потоцьким був потрібен, як Господу райський сад для зустрічі Адама і Єви: розкішно, душевно, тихо, спокійно, і тут… овва, є вже продовження знайомства, історії — і вже життя набирає кольорів, і пішло, і пішло вперед… Пішло, звичайно, по-всякому, але найвищий сенс у русі людей і декорацій, одне слово — розвиток…
Найвибагливіші театрали з різних епох дістали б повне гурманське задоволення своїх уподобань від знайомства з дворовим театром Потоцьких: тут ставили опери й балети, утримували професійний оркестр, запрошували професійні трупи й окремих артистів з інших країн, виписували з-за кордону модних режисерів чи письменників. Спочатку театральні першопрохідці йшли на повідку тваринної любові до копіювання: вистави робили наймоднішою мовою найбільш культурно розвиненої країни — Франції, і дуже потішно наприкінці такого спектаклю виглядала публіка, що й на чверть не знала французької й засинала, видаючи звуки і ротом, і (пардон за пердон) низом — драми ставали комедіями… Та, як зазвичай буває зі всіма людьми зі збільшенням віку, а особливо статків, Потоцьких найменше почала хвилювати чиясь модна, та й узагалі будь-чия думка, тим більше, що Франц Салезій не знав французької, а через певну особисту історію й не хотів знати й мав до неї навіть відразу. Та й польський король Август ІІІ не любив французький театр, тож тоді почала перемагати вже нова, з національним колоритом мода: у тексти стали вклинювати старопольські пісні чи писали тексти самі, як то Вацлав Жевуський і Френсіс Урсула Радзівіл; пишноти виставам додавали модні кантати й ораторії.
Анна Ельжбета з процесією ввійшла до театральної зали, помпезність якої вводила в оніміння всіх, хто вперше її бачив: зі стін споглядали величні у своїй божественній красі міфологічні грецькі й римські німфи та богині й закохані в них герої — італійські художники добре постаралися. Обшиті синім оксамитом дубові стільці гармоніювали з важкою блакитною завісою, на якій сріблом було вишито два повні й один напівхрест — герб роду Потоцьких зі Срібної Пиляви. Стіни із секретом створювали добру акустику для оркестру й артистів. Притихла в поклоні трупа, стоячи на сцені, очікувала на високий дозвіл вирівнятися. Анна Ельжбета, сідаючи в крісло, милостиво махнула хусточкою.
— Вітаємо вас, ясновельможна пані, — приємним баритоном звернувся до Потоцької сивуватий, з благородними рисами лиця ксьондз Маурицій Вольф, колишній викладач поетики Варського колегіуму, а нині ще й режисер дворового театру в Кристинополі.
— Вітаю, пане Вольф. То які в нас плани на післявеликоднє святкування? Я не хочу більше чути від своїх гостей ані слова похвали театру пана Міхала Любомирського з Дубна. Ми маємо так вразити всіх, щоб навіть забулися, що є ще королівська операльня у Варшаві чи комедіальня в Білостоці. Для нас той прийом є дуже важливим, бо буде вся наша родина: дочки із зятями й майбутні свати нашого сина.