— Маю до вашої уваги вельми пікантну п’єсу неперевершеного П’єтро Метастазіо під назвою «Демофонт».
— Наскільки пікантну? У рамках Божої пристойності?
— Так, звісно… Та й мова піде не про християнські часи, а ще до них, а то, самі розумієте, чужі звичаї, історія… Я так думаю, що як наші поважні гості добре розслабляться за вишуканим столом і танцями, то та пікантність буде як родзинка в пасці.
— Умієте, пане Вольф, додати апетиту, — зручніше вмостилася в кріслі пані Потоцька. — Розказуйте.
— Цар Демофонт у своєму царстві запровадив закон, який вимагає щорічного жертвоприношення на поталу Аполлонові юної діви зі шляхетного роду; ім’я жертви визначає жереб. Лише царські доньки врятовані від страшної долі, бо вислані за межі країни. Діцея, прекрасна юна діва, благає свого батька Матусія не повставати проти цього закону, але Матусій вважає, що він хоч і підданий, та у своєму батьківстві дорівнює цареві, і цар має бути справедливим: або повернути своїх доньок у країну й показати підданим приклад у жертвоприношенні, або скасувати закон.
Анна Ельжбета зацікавлено слухала.
— Сучасно, вельми сучасно… Продовжуйте, пане Вольф.
— Отож цар Демофонт викликає до палацу старшого сина Тіманта з військового табору, де той перебував, і наказує йому одружитися з фригійською царівною, прекрасною Креусе. Заради одруження Демофонт забуває про давню ворожнечу між фригійськими й фракійськими царствами, тобто, — Вольф змахнув руками, — усім зрозуміло, що шлюб політичний і дуже потрібний.
— Ну-ну, і далі?.. — у тому питанні для пані було все відомо й протерто до дір.
— Але є одна ціка-а-ава таємниця…
Анна Ельжбета, як і всі жінки, любила таємниці, однак з одним «але»: вона любила їх до безумства й терпіти відтермінування жодної з них, навіть у творі Метастазіо, абсолютно не збиралася.
— Швидше, пане Вольф!
— Тімант уже таємно одружений з… Діцеєю! І в них навіть є син, як дві краплі води схожий на батька!
— Ну й напридумував італієць! Такого в житті не буває! Ну, може, вольності в них у давнину там такі й були… Цікавий сюжет, мені подобається, — озирнулася пані, і панянки-коліжанки згідливо закивали головами.
— Тімант кохає Діцею, — з інтригою в голосі продовжував натхненний похвалою Вольф, — і боїться, що жереб упаде на неї, тож іде спочатку до оракула із запитанням про припинення жертвоприношення, на що дістає загадкову відповідь: «Гнів богів вщухне, коли безневинний узурпатор дізнається правду!» — а потім до батька з проханням скасувати закон. Батько-цар невблаганний і бере юну Діцею під варту, маючи на меті принести її в жертву позачергово, без жеребу, і таки оженити сина з царівною Креусе, котра тоді вже закохалася в молодшого брата Тіманта: той віз її кораблем з-за моря. Тімант сподівається, що батько, коли дізнається про внука, пробачить і йому, і Діцеї…
— Який же він був наївний… Розв’язку, Мауріціо, негайно розв’язку, — нетерпляче затребувала Анна Ельжбета.
— Тімант виявляється сином Матусія, а Діцея — донькою царя: матері під час пологів обмінялися. Закон про жертву скасований, усі живі й щасливі, і ще й внук бігає — фініта ля комедія і ля трагедія в одному бокалі!
— Я вражена, пане Вольф! Дуже, дуже сильно, гарно й багато намішано, нам підходить. І морально так, любов понад усе… і онук — це вже по-божому, по-християнськи; дух Великодня наявний. Розподіляйте ролі, розписуйте ноти: я хочу, щоб там іще щось величне наш оркестр заграв… — Анна Ельжбета залишилася задоволена роботою Вольфа.
З палацу до воріт, на виїзд, твердою неспішною ходою вирушив сам Франц Салезій Потоцький — «король земель руських» — так називали магната за величезні володіння. Від шістнадцятого століття предки Франца Салезія пускали коріння на теренах Галичини, і, почавши від ротмістра, уперто просувалися в здобуванні звань і маєтків. Сімдесятирічний магнат опинився на вершині родового параду марнославства: титулів і посад мав багато, бо й територій у нього було найбільше на той час: ротмістр та полковник коронного війська, староста белзький, сокальський, гайсинський, звенигородський, ропчицький, грубешівський, барський, яблунівський, маршалок коронного трибуналу в 1734 році; воєвода волинський і київський, депутат сейму від кількох воєводств, кавалер найвищої державної нагороди Речі Посполитої — ордена Білого Орла — ці всі досягнення Франца Салезія свідчили про нього як людину неординарну й уперту в досягненні мети, бо мав під своїм керівництвом аж сімдесят міст і кількасот сіл! І приклався до творення історії, розбудови архітектури, культури й доль наших предків на величезній території сучасної України (у списку Умань, Могилів-Подільський, Тульчин, Червоноград (Кристинопіль), Сокаль, Белз, Бар, Гайсин). Не мав Франц Салезій титулу ні графа, ні князя, та мучило це його лише замолоду, коли намагався осідлати посаг норовливої й дуже багатої Марії Зоф’ї Сенявської, удови Денгоффа — останньої з вигаслого роду Сенявських. Молода вдова Денгофф знала високу ціну і собі, і своїм статкам, тож не спішила вибрати чергового чоловіка з численного табуна амбітних магнатів-залицяльників, що били перед нею нетерплячими копитами; аж три роки Потоцький мірявся в кавалерській вправності залицяння з ненависним йому відтоді князем Олександром Чарторийським. Віддамо належне Потоцькому — був вельми вигадливим у тій царині: бажаючи принизити князя-конкурента, знайшов на Уманщині майже бідняка, але князя Володимира Четвертинського, вимив, вичесав, одягнув у модний французький гардероб; виклопотав для нього в баварського електора орден святого Губерта й назвав маршалком дому Потоцьких… І все заради тієї солодкої миті помсти, яка наставала з візитом до дому Потоцьких когось із Чарторийських. Тоді Франц Салезій посилав за своїм маршалком і бештав[5] князя Четвертинського в присутності посланців, як тільки міг: «Ваша князівська честь, кур-р-рва мать!..» Тож князівського титулу Потоцький уже точно ніколи не прагнув… Та повернімося на майже 250 років назад, у 1770 рік, до неспішної ходи Потоцького родовим маєтком у місті Кристинополі, яке його дід — коронний гетьман Щенсний Казимир Потоцький — назвав на честь бабусі Францішека — Кристини Любомирської. «Галицький Версаль» — так іменували за пишноту, велич і мальовничу садово-паркову архітектуру родове гніздо Потоцьких.