ЧАСТИНА ПЕРША
Якось уранці на березі найкоротшої в світі річки
— Дідусю, дай-но мені самому разочок закинути, — просив Камо, намагаючись відібрати у старого рибалки сітку.
— Ет, любий, облиш. На все треба кмітливість. Не зумієш — тільки налякаєш та розженеш рибу.
— Дідусю, дай! — не вгамовувався Камо.
— Гаразд. Але підожди. Спочатку я сам закину… Бачиш, зграйка підпливла.
Він закинув сітку якомога тихіше. Сітка рівно лягла на воду, і прив’язані до неї грузила відразу ж потягли її вниз.
— Дідусю, давай разом витягнемо! — наполягав Камо.
— Хлопче, сітку витягати треба теж з розумом. Смикнеш різко, дивись — і втекла риба. Тягнути треба поволі, щоб риба не зрозуміла, що вона вже в сітці. Кмітливість тут потрібна.
Взявши сітку за кінець, старий обережно потягнув її до себе. Сітка затремтіла в його руках.
Камо також вхопився за вірьовку і разом з дідусем тягнув сітку.
— Ой! Впіймали! Ще й скільки… Армене, допоможи!.. — зраділо кричав він товаришеві.
Поклавши книги на траву, Армен побіг до Камо. Вони втрьох витягли сітку на берег і висипали улов разом з мохом на молоду зелень, що густо вкривала берег. Великі сріблясті рибини з червоними, як кров, цяточками на боках, тріпочучи, наповзали одна на одну і широко відкривали роти, немов їм невистачало повітря.
— Ой! Як багато… На моє щастя витягнув, правда, дідусю? — стрибаючи від радощів, галасував Камо.
Тільки Армен сумно дивився на вмираючих рибок. Одна з них, маленька, одчайдушно билася в смертельній агонії. Він узяв її і кинув у річку. Торкнувшись води, вона безсило вигнулась, показавши білий живіт, потім почала жадібно ковтати воду і за кілька секунд зникла в глибині річки. Хлопчик задоволено посміхнувся до товариша:
— Камо, давай випустимо кілька маленьких, нехай пливуть.
— Тобі дай волю, то ти й великих випустиш, — добродушно відповів Камо.
А старий рибалка, наповнюючи рибою кошик, сказав повчально:
— Людина з м’яким серцем ніколи не буде мисливцем. Який це мисливець… Замолоду і я був такий, як ти, жалісливий. Та згодом, в старі часи, зустрівся з такою жорстокістю, що серце зачерствіло…
— Ого-го-го! Ви, я бачу, спозаранку щось смачненьке зловили! — почулося позаду них.
Підстрибуючи на одній, здоровій, нозі і розмахуючи в повітрі довгою сукуватою палицею, до них підбіг веселун і жартівник Грикор, шкільний товариш Камо і Армена. Ще маленьким, видираючи воронячі гнізда, він упав з високої тополі, що стояла біля старого млина, і зламав собі ногу. Грикор, як сам він любив говорити, був позаштатним помічником колгоспного пастуха. З дитячих літ він кохався в телятах і тепер, у вільний від навчання час, любовно доглядав їх. Влітку, коли надходили канікули, хлопець ставав справжнім пастухом, віддаючи все своє уміння догляду за худобою.
— Ти, діду, на моє щастя закинь. Слово честі, скільки не зловиш, усе з’їм, — попросив Грикор і додав жартома: — Ні, краще не закидай на моє щастя. Коли б я мав щастя, то моя нога було б рівна, як і у вас…
— Ні, любі, скільки ж ми можемо наловити риби сіткою? Хіба нею нагодуєш усіх колгоспників? Гляньте, все село у полі! Починається весняний день!
Старий рибалка окинув своїм орлиним поглядом колгоспні поля, що про-стяглися вздовж східного берега Севану. Там гурчали трактори, залишаючи позад себе хвилясті смуги ріллі. А вище, на стрімких відрогах гір, лискучі плуги краяли землю, заливаючи сірозелені схили Далі-Дагу чорними широкими хвилями.
— Сіткою не нагодуєш стільки народу, — вів далі старий. — Потрібно неводом… День починається, риба з озера йде в річку, треба їй перепинити шлях… Камо-джан1, ану роздягайся! Візьми кінець і лізь у річку, не бійся, — додав він. віддаючи Камо один край невода.
Якусь мить хлопчик' вагався, потім швидко роздягнувся і кинувся в бурхливу воду. Хутко переплив річку і прив’язав на другому березі верхній кінець невода до вбитих у землю кілочків. Нижній край невода, обтяжений важкими свинцевими грузилами, ліг на дно. Невід перегородив річку впоперек, відрізавши шлях рибі, що йшла з озера.
— Отепер побачите, скільки її наловиться, — сказав старий рибалка, задоволено погладжуючи свою довгу-довгу сиву бороду, за яку його в селі і прозвали «бородань Асатур». — Егей, Камо, назад, любий, простудишся!
Поки Камо одягався, розмовляючи з дідом та Грикором, Армен милувався весняним ранком. Лагідний вітерець ніжно бавився його темним волоссям, обвіваючи прохолодою обличчя хлопчика.