— Нічого, Камо, фотографуй сам, у тебе рука не здригнеться.
Чекати довелося довго. Ніби випробовуючи терпіння дітей, вішап затих і причаївся.
Грикор не витримав:
— Асмік залишилася там сама, їй буде страшно, — сказав він. — Ходімо!
— Вона хоробріша за тебе, — вразив його Камо. — Тебе самого, мабуть, страх бере?
Навколо було спокійно. Здавалося, в це віддалене місце ніколи і вітер не залітає. По голубій гладіні озера плавали птахи.
і враз… Стовпом піднялася в ньому вода, і знову щось ухнуло, загримотіло, і жахливіш голос вішапа сколихнув повітря.
Грикор бігом кинувся в очерет. Армен пополотнів. Камо, сторопілий і нерухомий, стискав у руках фотоапарат, затвор якого, хоча й несвідомо, проте встиг натиснути. А Чамбар голосним гавканням викликав на бій невидимого ворога.
Не сказавши й слова, хлопчики повернулися до човна, де їх чекала бліда, стурбована Асмік.
— Що бачили? Чому Грикор без сорочки?.. Ти що, Камо, упав у воду?.. — закидала вона хлопчиків запитаннями.
Але всі були цілі, живі, і Асмік почала заспокоюватися, навіть усміхнулася. Побачивши, проте, кров на руках у Камо, вона знову стривожилась:
— Чим ти руки порізав? Очеретом? І тонув, звичайно, тому такий мокрий?.. Еге ж, я по вас бачу, що в біду потрапили, — сказала вона, допитливим поглядом обводячи схвильовані обличчя друзів.
— Їдьмо… Пізніше про все довідаєшся. Відповідь тут, — Камо постукав пальцем по фотоапарату. — Як бачиш, всі ми живі, здорові, а в човні у тебе повно яєчок. Чому ж ти розхвилювалась? — І Камо засміявся, хоч і не зовсім природно.
Численними протоками-коридорами і басейнами, повз хиткі очеретяні острівці, просувався водяними «проспектами», «вулицями» і «провулками» цього казкового міста їхній човен назад, до рибальського будиночка. Діти знаходили шлях по тих позначках, які вони зробили вранці на очереті.
Вечоріло. Сонце сідало за обрій. Озеро щохвилини змінювало свій колір — ставало то золотистооранжовим, то зеленим. А очерет, освітлений променями вечірньої заграви, здавалося, палав; і по ньому пробігали яскраві, вогненні язики… Зграї качок, гусей, чирок поверталися з полів до своїх гнізд на чарівні острови.
Діти не помічали краси вечірнього Гіллі, їхні думки полонило одне: що сфотографував Камо? І тому, діставшись до села і залишивши яєчка в Асмік, вони одразу ж побігли до Армена.
Мати Армена, висока, худа, з великими чорними очима жінка, зустріла сина ласкавим докором:
— Армене, милий мій, де ж ти цілий день пропадав, нічого не ївши? Видивила очі, на тебе чекаючи.
— Нічого не ївши? — втрутився Грикор. — Та хіба наші приятелі — дикі качки, могли б дозволити нам бути голодними?
— Качки?.. Чим же вас качки нагодували?
— Та своїм м’якеньким м’ясцем і великими-превеликими яєчками.
Мати Армена лише похитала головою — мабуть, не зрозуміла Грикора.
— Ну, сідайте, сідайте, поїжте що-небудь, — запросила вона дітей до столу.
— Зараз не час, мамо. Нам треба скоріше проявити знімки, — нетерпляче сказав Армен. — Ти б пішла до тієї кімнати. Тут доведеться погасити лампу.
— Спочатку поїжте, потім будете проявляти. Куди ж ти поспішаєш?
— Вітана сфотографували, того, що в озері живе, підморгнувши товаришам, відповів їй Грикор.
— Гей, синку, ти що, жартувати зі мною зібрався?
— Справді, вішапа… Ось Армен покаже — повірите. Почули б ви, як вішап закричав від страху, коли мене побачив!..
Асмік не зводила погляду з повних гумору очей Грикора і тихенько посміхалася.
— Ну, я гашу лампу, — оголосив Армен, приготувавши в своїй «лабораторії» все необхідне.
Плівка швидко чорніла у ванночці з проявником, яка слабо освітлювалась червоним вічком фотографічного ліхтаря. Один за одним вимальовувались на плівці обриси чудесних водойомищ і очеретяних острівнім озера Гіллі.
Проявивши негативи, закріпивши і нашвидку висушивши їх, Армен включив збільшувач і почав друкувати знімки.
Затамувавши подих, діти стежили за його роботою.
На одному з останніх знімків вони побачили нарешті те озеро, яке століттями зберігало таємницю вішапа.
— Погляньте тільки, як відбиваються у воді фламінго, — показав Армен на видовжені і ледь спотворені озерними брижами тіні.
— Ой, це і є озеро, де живе вішап? — вигукнула Асмік. — Дайте-но мені як слід роздивитися. — Вона просунула вперед голову. — Скільки тут птахів!.. А це що? Гнізда?.. Скільки ж тут гнізд!.. А це очерет… Він тягнеться навколо всього озера. І яке ж спокійне озеро!
— Спокійне?.. Ось ти зараз побачиш, яке воно спокійне, — сказав Армен і опустив у проявник другий аркуш паперу. — Ні, це не той знімок, — пробубонів він, коли проявив якесь дивне зображення. — Що це може бути, Камо? Гніздо? Який же птах гніздиться мало не на середині озера? Чи він приплив сюди?..