— Овва! — скривився суддя. — Такі турботи в моєму віці…
Ентоні осміхнувся:
— У вас, юристів, надто обмежені інтереси. А мене злочини не лишають байдужим. Я підношу тост за злочини! — Він одним подихом вихилив келих. Рідина, певно, потрапила не в те горло: Ентоні захлинувся. Обличчя його перекривилося, побуряковіло, розкритим ротом він судорожно хапав повітря… Потому зсунувся з крісла, й келих із дзенькотом випав з його руки.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
Це сталося так раптово й несподівано, що всі заклякли, безглуздо уп'явши очі в тіло, скорчене долі.
Першим отямився Армстронг. Він кинувся до тіла, став над ним навколішки. Коли ж підвів голову, очі його були спантеличені.
— Боже мій, він мертвий! — прошепотів доктор Армстронг тремтячим од жаху голосом.
Присутні одразу й не усвідомили тих слів. Тобто як це — мертвий? Умерти ось так, як оком змигнути?!
Ні, цей молодий скандінавський бог у розквіті сил і здоров'я не може ось так, зненацька, взяти й померти! Здорові хлопці не вмирають так дивно, захлинувшись віскі з содовою водою… Ні, цього розумом не збагнути.
Доктор Армстронг вдивлявся в обличчя померлого, обнюхував посинілі вуста, спотворені в передсмертній гримасі. Підняв келих, з якого пив Ентоні Марстон.
— Він мертвий? — спитав генерал Макартур. — Ви вважаєте, що цей молодик захлинувся і від цього помер?
— Захлинувся? — повторив лікар. — Що ж, справа ваша, можете й так називати те, що сталося. Одне можу ствердити достеменно — він помер від ядухи. — Армстронг знову понюхав келих, умочив пальця в осадок, що лишився на дні, й обережно лизнув його кінчиком язика. Обличчя в нього потемнішало.
— Ніколи й гадки не мав, — продовжив генерал Макартур, — що людина може отак загинути, захлипнувшись ковтком віскі.
— І в розквіті сил нас, бува, підстерігає смерть, — повчально промовила Емілі Брент.
Доктор Армстронг звівся на ноги.
— Ні, людина не може вмерти, похлинувшись ковтком віскі, — гнівно сказав він. — Смерть Марстона не можна вважати природною.
— Отже, у віскі… щось… було домішано, — ледь чутно прошепотіла Віра.
Армстронг ствердно хитнув головою:
— Не можу сказати з абсолютною точністю, але за всіма ознаками це один із ціанідів. Характерного запаху синильної кислоти я не відчув. Це, певно, був ціаністий калій. Він діє вмить.
— Отрута була в келиху? — різко спитав суддя.
— Так.
Доктор хутко підійшов до столика, де стояли напої. Відкоркував пляшку з віскі, принюхався й відпив ковток. Потім покуштував содову.
— Тут отрути немає, — сказав він.
— Виходить, він сам домішав отруту, так вважаєте? — спитав Ломбард.
— Скидається на це, — невпевнено відповів Армстронг.
— Самогубство? — спитав Блор. — Підозріла історія.
— Ніяк не віриться, що він міг покінчити життя самогубством, — тихо вимовила Віра. — Він був такий… такий життєрадісний! Коли на своїй машині з'їжджав з пагорба, був подібний до… до… я не в силі вам пояснити!..
Та всі зрозуміли, що вона має на увазі. Ентоні Марстон, молодий і гарний, здався їм тоді майже безсмертним.
А зараз його скорчений труп лежав перед ними на підлозі.
— Чи має хто іншу гіпотезу, опріч самогубства? — звернувся до всіх доктор Армстронг.
Усі заперечливо похитали головами. Ні, іншого пояснення вони не мали. Ніхто нічого не домішував у пляшки. Всі бачили, як Марстон сам налив собі віскі — отже, якщо там була отрута, ніхто, окрім самого Марстона, не міг її домішати. Та все ж… навіщо було Марстонові кінчати життя самогубством?
— Як хочете, але я не вірю в це, докторе, — роздумливо сказав Блор. — Марстон аж ніяк не схожий був на самовбивцю, він не міг порішити себе в такий спосіб.
— Цілком з вами згодний, — відповів Армстронг.
Що ж, більше нічого було казати. Армстронг і Ломбард перенесли Марстонове тіло до його кімнати й накрили простирадлом. Повернувшись до холу, побачили — гості, збившись докупи, перелякано мовчать. І хоч вечір був досить теплий, декого проймав дрож.
— Вже час лягати спати, — вимовила нарешті Емілі Брент.
Її пропозиція виглядала цілком доречною, час уже й справді був пізній — годинник показував за північ… Та гості не квапились розходитися — відчувалося, кожен із них страхається залишитися на самоті.
— Міс Брент має рацію, — підтримав суддя, — усім, нам слід відпочити.
— Але ж я ще не прибрав зі столу у вітальні, — заперечив Роджерс.