Блор байдуже вів далі:
— Якщо ви кажете правду, є один вихід: доки пістолет у вас, міс Клейторн і мені залишається тільки покладатися на ваше милосердя. Єдина справедливість — покласти пістолет у те ж саме сховище, де замкнуто інші речі, з тим, щоб ви та я були, як і раніше, власниками двох ключів од нього.
Філіп Ломбард запалив сигарету. Затягнувшись, він промовив:
— Не будьте віслюком.
— Ви не погодитеся на це?
— Звичайно, ні. Пістолет — мій. Він необхідний мені для захисту, і я не маю наміру розлучатися з ним.
— У такому разі, — сказав Блор, — нам не залишається нічого іншого, як прийти до одного певного висновку.
— Що я й є отой А. Н. Оуен? Будь ласка, можете вигадувати все, що вам спливе на думку. Та, коли так, я дозволю собі запитати вас: чому я не порішив вас оцим самим пістолетом минулої ночі? Адже такі можливості у мене були.
Блор похитав головою.
— Цього я не знаю. Певно, у вас були якісь підстави. Віра, котра досі не брала участі в суперечці, не витримала:
— Як на мене, ви обоє поводитесь, наче кретини.
— Чого це ви? — Ломбард здивовано поглянув на неї.
Віра пояснила:
— Ви забули дитячу лічилку. Чи не здається вам, що в ній криється відгадка.
І вона виразно продекламувала:
— «На гачок», — вела далі, — ось ключ до відгадки. Армстронг не мертвий… Він попросту прибрав фарфорове індійчатко, щоб ви вважали, ніби його вбито. Можете говорити, що вам заманеться, але я певна — Армстронг і досі на острові. Його зникнення — це той самий гачок, на який він хотів нас спіймати…
— Можливо, Віра й справді має рацію, — зауважив Ломбард.
— Гаразд, — висновив Блор, — але коли так, то де ж він? Ми обшукали тут усе. І всередині, і зовні.
Віра зауважила, не приховуючи глуму:
— Ми всі розшукували пістолет, хіба ні, а знайшли? Але ж він десь лежав.
— Моя люба, є невеличка різниця, хоча б у габаритах, між людиною і пістолетом, — промовив Ломбард.
— Особисто я, — заперечила Віра, — не бачу в цьому перешкоди. Я певна, що справа стоїть саме так.
Блор наполягав:
— Ні, найімовірніше, що він просто втік, вийшов з гри. Щодо пресловутого гачка, який згадується у віршику… він міг написати в ньому все, що спало на думку.
Віра не витримала й заволала:
— Хіба не розумієте — він божевільний? Хіба той факт, що все відбувається відповідно з цими віршиками, — не цілковите божевілля!? А маскарадне переодягання судді, вбивство Роджерса, коли він рубав дрова, витівка з джмелем, коли померла міс Брент, отруєння місіс Роджерс, яка «не прокинулася»! Це ж виглядає, нібито жахлива дитина влаштувала з нами страховинну гру. І все так зроблено, щоб правила гри відповідали лічилці.
— Мабуть, так. Ваша правда, — по невеличкій паузі сказав Блор. — У всякому разі, ніякого звіринця на острові немає, і йому доведеться дещо помізкувати, щоб вийти з цього становища.
— Та невже ви не розумієте? — скрикнула Віра. — Адже ми й являємо собою той звіринець. Принаймні минулої ночі в нас уже не зосталося нічого людського. Звіринець — це ми…
Цілісінький ранок провели вони на скелях, по черзі намагаючись з допомогою дзеркала спрямувати сонячного зайчика на материк. Проте не було жодної ознаки того, що їх хтось помітив. Ніяких сигналів у відповідь не надійшло. День був чудовий, у повітрі висів легкий серпанок, море здіймалося гігантськими хвилями. Скільки бачило око, не видно було жодного човника. Вони здійснили ще одну марну операцію по прочісуванню острова. Не було ніяких слідів зниклого доктора.
Зі скелі, на якій вони стояли, Віра поглянула на будинок. Вона затамувала подих і ледь вимовила пересохлими вустами:
— Тут, на відкритому місці, почуваєшся безпечніше. Не повертаймося більше до будинку…
— Непогана ідея, — підтримав Ломбард. — Тут ми в цілковитій безпеці, ніхто не підбереться, щоб ми його не виявили.
— Отже, ми лишаємося тут, — сказала Віра.
Блор заперечив:
— Але ж нам треба десь перебути ніч. Тож доведеться повернутися в будинок.
— Я цього не знесу, — вигукнула Віра. — Мені несила пережити ще одну таку ніч!
Філіп спробував її заспокоїти:
— Але ж ви будете в цілковитій безпеці — під замком у своїй кімнаті.
— Може, й так, — прошепотіла Віра, блаженно витягнувши руки. — Це так чудово — знову тішитися сонячним промінням. — Про себе вона подумала: «Як дивно… Я майже щаслива. І все ж, гадаю, на мене чатує серйозна небезпека… Однак… зараз… не може трапитися нічого… В усякому разі, за дня. Я почуваюся сповненою сил… Ні, я не можу вмерти».