— Певно, — розмірковував він, — це був якийсь дивний трюк моєї підсвідомості. Не може бути, щоб вона сказала «огірок».
Він почав нерішуче походжати по кімнаті.
— 320, Керк-стріт. Цікаво, в чім там річ? Вона чекатиме появи іншої людини. А я їй так і не пояснив. 320, Керк-стріт. Пароль «огірок» — о, неможливо, безглуздо — галюцинація перевтомленого мозку.
Він зле поглянув на машинку.
— На біса ти мені здалася, хотілося б мені знати? Весь ранок я тупився на тебе, і ніякого пуття. Письменник повинен шукати сюжети в житті — в житті, чуєш? Зараз я цим і займуся.
Він насунув на голову шапку, з любов’ю подивився на свою безцінну колекцію старої емалі і вийшов з квартири.
Керк-стріт, як знає більшість лондонців, — це довга безладна вулиця, зайнята в основному антикварними крамницями, де вам пропонують різні сумнівні товари за високі ціни. У крамницях там продавались стара бронза, скло, уцінена одіж.
№ 320 займався продажем старого скла. Крамниця була переповнена найрізноманітнішими скляними виробами. Ентоні обережно рушив центральним проходом, лообіч якого стояли келихи для вина, а над головою погойдувались і побрязкували люстри і канделябри.
У кінці крамниці сиділа досить літня жінка. У неї були вусики, яким позаздрив би будь-який студент передостаннього курсу, і агресивний вигляд.
Вона поглянула на Ентоні й сказала суворим голосом:
— Ну?
Ентоні був вразливим молодим чоловіком. Він одразу ж спитав про ціну склянок для кларета.
— Півдюжини — 45 шилінгів.
— О, сказав Ентоні. — Симпатичні, правда? А скільки ось ці?
— Чудесні речі, старий Уотерфорд. Віддам вам пару за 18 гіней.
Містер їству д відчув, що залазить все далі у трясовину. За хвилину він, загіпнотизований поглядом старої, купить-таки щось. І все ж він не міг примусити себе вийти з крамниці.
— А ось це? — запитав він, вказуючи на канделябр.
— 35 гіней.
— А! — з жалем сказав містер Іствуд. — Це більше, ніж я можу собі дозволити.
— Що вам потрібно? — запитала літня дама. — Щось для весільного подарунка?
— От-от, — вхопився Ентоні за підказку. — Так важко підібрати щось підходяще.
— Ну, — сказала дама, впевнено підводячись, — добре старе скло згодиться всім. У мене тут є пара старих карафок, а ось чудовий лікерний набір, ідеальний подарунок для нареченої.
Не будучи жінкою, Ентоні був незнайомий з тонким мистецтвом, як піти з крамниці без покупки.
— Я візьму лікерний набір, — похмуро сказав він. Набір був менший од інших речей розмірами. Його жахала можливість одержати канделябр.
З гіркотою в серці він заплатив за покупку. І потім, коли стара дама загортала згорток, до нього раптом повернулася сміливість.
— Огірок, — твердо і чітко вимовив він. Стара різко зупинилась посеред обгорткових маніпуляцій:
— Га? Що ви сказали?
— Нічого, — спішно збрехав Ентоні.
— О! Мені здалося, ви сказали «огірок».
— І сказав, — з викликом заявив Ентоні.
— Ну, — покартала його стара дама, — чого ж ви одразу так і не сказали? Тільки час марно забрали. Он у ті двері і вгору по сходах. Вона на вас чекає.
Наче уві сні, Ентоні пройшов у вказані двері і піднявся по брудних сходах. На площадці через прочинені двері було видно крихітну вітальню.
У кріслі, втупившись на двері з вичікувальним виразом на обличчі, сиділа дівчина.
І яка дівчина! Саме про таку шкіру обличчя слонової кістки так часто писав Ентоні. А її очі! Які очі! Вона була не англійка, це було видно з першого погляду. В ній відчувалась іноземна екзотика, яка впадала у вічі навіть в дорогій простоті її плаття.
Ентоні ніяково зупинився у дверях. Настала хвилина пояснення. Але дівчина підскочила і кинулась до нього.
— Ти прийшов! — скрикнула вона. — Ти прийшов. Хвала Богу!
Ентоні, який не звик втрачати можливості, палко зголосився. Нарешті вона відсахнулась і з чарівливою боязкістю зазирнула йому в обличчя.
— Я б і не впізнала тебе, — заявила вона. — Правда.
— Хіба? — ледь посміхнувся Ентоні.
— Так, навіть твої очі здаються іншими, і ти удесятеро гарніший, ніж я думала. Я можу поцілувати тебе знов?
— Звісно, можеш, — сердечно сказав Ентоні. — Скільки хочеш.
Настала вельми приємна інтерлюдія.
«Цікаво, хто ж я такий? — думав Ентоні. — Сподіваюсь, що справжній Він не з’явиться. Яка вона дивовижна».
Раптом дівчина відсахнулась від нього з жахом на обличчі:
— За тобою не стежили?
— Ні.
— Але вони дуже підступні. Ти не знаєш їх так, як я. Борис — сущий диявол.
— Заради тебе я невдовзі розберусь з Борисом.
— Ти лев — справжній лев. А вони canaille — усі! Послухай, ЦЕ знаходиться у мене. Вони б убили мене, якби узнали. Я боялась, я не знала, що робити, а потім згадала про тебе… Тихше, що це?