Выбрать главу

— Не будемо зчиняти галас, — оголосив він, вилазячи. — Ми вдамо, наче містер Іствуд приводить у гості друзів.

Ентоні прийняв пропозицію з вдячністю: його думка про Відділ розслідування злочинів з кожною хвилиною ставала все позитивнішою.

У вестибюлі їм пощастило — вони зустріли Роджерса, брамника. Ентоні зупинився.

— А! Добрий вечір, Роджерсе, — недбало зауважив він.

— Вечір добрий, містер Іствуд, — з повагою відповів брамник.

Він добре ставився до Ентоні, який подавав більш скнаристим сусідам приклад щедрості.

Ентоні відчинив двері своїм ключем.

Друкарська машинка стояла, як він її і залишив. Картер підійшов до столу і прочитав заголовок на папері.

— «Таємниця другого огірка»? — оголосив він похмурим голосом.

— Мій роман, — недбало пояснив Ентоні.

— Ще один непоганий доказ, сер, — сказав Веррол, хитнувши головою. — До речі, про що це? В чому полягає таємниця другого огірка?

— В тім-то й річ, — сказав Ентоні. — За всією цією історією стоїть саме другий огірок.

Картер пильно поглянув на нього. Раптом він похитав головою і багатозначно постукав по лобі.

— Схибнувся, бідолаха, — промимрив він убік, але досить голосно.

— А тепер, джентльмени, — весело сказав містер Іствуд, — до діла. Ось листи, адресовані мені, моя банківська книжка, листування з видавцями. Що іще вам треба?

Веррол оглянув папери, які Ентоні сунув йому в руки.

— Щодо мене, сер, — сказав він шанобливо, — більше нічого не треба. Я задоволений. Але я не можу взяти на себе всю відповідальність і відпустити вас. Бачте, хоч ви й правда багато років проживаєте тут як містер Іствуд, все ж не виключена можливість, що Конрад Флекман і Ентоні Іствуд — одна й та ж особа. Я повинен провести ретельний обшук квартири, зняти ваші відбитки пальців і зателефонувати в участок. Може, ви пройдете в ту маленьку кімнатку з Картером, сер, поки я займуся ділом?

— Будь ласка, — неохоче сказав Ентоні. — А навпаки, мабуть, не можна?

— Тобто?

— Що коли ви, я і пара віскі з содовою засядемо у дальню кімнату, поки ваш друг сержант займеться ретельним обшуком?

Вони залишили Картера, який оглядав з діловою проворністю вміст письмового столу. Виходячи з кімнати, вони почули, як він зняв трубку і замовив Скотленд-Ярд.

— Все не так вже погано, — сказав Ентоні, який, обслуживши інспектора Веррола, всівся поруч і поставив поряд віскі з содовою. — Мені випити першому, щоб ви переконались, що віскі не отруєне?

Інспектор усміхнувся.

— Неприємно, згоден, — зазначив він. — Але ми дещо тямимо у нашій професії. Я одразу зрозумів, що ми помилились. Та, звісно, доводиться дотримувати формальностей.

— Певна річ, — з жалем сказав Ентоні. — Хоч сержант, здається, не поспішає пом’якшувати?

— А, сержант Картер хороша людина. Його не так легко провести.

— Я помітив, — сказав Ентоні. — До речі, інспекторе, — додав він, — ви не заперечуватимете проти того, щоб розповісти дещо про мене?

— Яким чином, сер?

— Ну хіба ви не бачите, що мене з’їдає цікавість? Хто така Анна Розенборг і чому я убив її?

— Ви прочитаєте про це у завтрашніх газетах, сер.

— «Завтра ляжуть на мене вчорашні десять тисяч років», — процитував Ентоні. — Серйозно, я вважаю, ви цілком можете задовольнити мій законний інтерес, інспекторе. Відкиньте вашу офіційну стриманість і розкажіть мені все.

— Ну, сер, Анна Розенборг була за національністю німкенею і жила в Хемпстеді. Не маючи видимого джерела доходів, вона щорік ставала багатшою. Якийсь час, — провадив Веррол, — вона торгувала старим одягом…

Років десять тому в Лондоні проживали кілька політичних біженців з Іспанії, і серед них якийсь дон Фернандо Феррарес з молодою дружиною і дитиною. Вони були дуже бідні, і дружина хворіла. Анна Розенборг прийшла до них на квартиру і запитала, чи нема у них чогось на спродаж? Дона Фернандо не було вдома, і його дружина вирішила розстатися з дуже гарною іспанською шаллю, чудово вигаптуваною, одним з останніх подарунків чоловіка перед втечею з Іспанії. Коли дон Фернандо повернувся і дізнавсь, що шаль продано, його охопила лють, і він марно спробував повернути її. Коли нарешті йому вдалося знайти купувальницю, вона сказала, що продала шаль невідомій жінці. Дон Фернандо був у розпачі. Через два місяці потому він був заколотий ножем на вулиці й помер від ран. З цього часу Анна Розенборг стала просто підозріло багатою. За наступні роки її будинок у Хемпстеді піддавався пограбуванню щонайменше вісім разів. Чотири спроби були невдалими, і злодії не забрали нічого, в інших чотирьох випадках серед викраденого була яка-небудь вигаптувана шаль.