— Гляньте… В узорах жупани! — аж засміялася Наталочка й показала на мур.
Хоча вже посутеніло, але не настільки, щоб Руснаки не розгледіли узорів, викладених червоною цеглою на світлих стінах.
— Фортеця мов у вишиванці… Гарно, — замилувалася мама.
Все було точнісінько як у загадці. Все співпадало: і загадка, і привидова підказка. Цим разом вони не помилилися.
— Тату, мамо, раптом у фортеці бенкет, то глядіть не їжте тортів, і крюшону теж не пийте, — про всяк випадок попередила Наталочка.
— Який бенкет! Глухо, як у вусі, — знизав плечима тато.
Авжеж. Фортеця німувала. Ніде не видніло ні душі. Ані лялечки! Невже вони спізнилися? Після довгої нелегкої дороги, після
стількох пригод і небезпек… Наталочка знову відчула гіркоту.
Ні, з таким кінцем мандрівки вона не могла змиритися. Вона ще почекає. Хоч би й сокири з неба падали, то не піде звідси.
Руснаки поблукали горбами навколо фортеці, понипали скрізь, де можна було понипати, постояли на високім фортечнім мурі над Дністром. У Дністрі висівалися зорі. Звичайно, і в небі теж.
— Може, підемо? Таж не будемо тут ночувати, — врешті наважилася мама.
— Ні.
Спадала роса й холодила ноги. Гостро й гірко пах полин. На душі теж було полиново.
І враз… То не привиділося: з вулиці, що вела сюди з містечка, засяяли два снопи світла, і до бронзового Сагайдачного підкотив автомобіль. Слідом за ним зачмихала і теж спинилася якась стара тарадайка. З першого авто вибрався дебелий парубійко. У світлі ліхтаря було добре видно його накачані м’язи й коротко стрижену потилицю. З тарадайки виліз щуплий, невеличкого зросту чоловічина. В руці він тримав щось довгасте. «Власник шаблі», — здогадалася Наталочка, бо він був достоту такий, як описували пластуни. Обидва потисли один одному руки.
— Ущипніть мене за ніс, — попросив тато, не вірячи власним очам.
Але мама не стала його щипати.
— Годі дивитися, ходімо до них, — мовила вона й рішуче покрокувала до прибулих.
Та поки Руснаки підходили, з міста вискочило таксі, і з нього витрусилися старий чорт, чортиця й Антипко, що кульгав дужче, ніж звичайно. Рука в старого чорта була перебинтована. Мабуть, від бугая перепало не тільки їхньому джипові. Антипко з глумливою церемонністю вклонився Наталочці:
— Здоровенькі були! Як не дивно, ви майже встигли, — попри всю самовпевненість він був явно не в дусі.
— Чому «майже»? Ми виграли! — засміялася Наталочка.
— Та невже? Певно, шабля вже у вас? Певно, ви знаєте, як її дістати без грошей? — єхидненько запитав Антипко.
— Не хвилюйся, дістанемо, — запевнила дівчинка, але всередині їй похололо.
Досі Руснаки не переймалися, як їм одержати шаблю. Головне було її знайти.
«А як прийде врем’ячко, то достигне яблучко,» — говорила в таких випадках мама. Та от врем’ячко, себто час, уже настав, а яблучко не достигало, більше того, навіть і не зав’язалося.
Грошей на шаблю в них не вистачить, хоч батьки й зібрали все, що відклали на літню відпустку, але ж воно дріб’язок. Тим не менше мусили щось робити.
Першим за справу взявся тато. Він почав здалеку, насамперед нагадав миршавому, що знайдена реліквія належить державі, що при передачі її в музей той дістане значну винагороду, а за знищення чи вивіз за кордон доведеться відповідати по закону; тато погрожував зловмисникам карою, метаючи блискавки, наче Зевс-громовержець.
— А хто докаже, що я знайшов шаблю? — зухвало вишкірився миршавий. — Нічого я не знайшов!
Тато з несподіванки урвав на півслові.
— Як то ні? Таж усе Берестечко гомоніло! Ви всім і казали, що знайшли її… — дещо розгубився він.
— А я почув про шаблю від людей! От і казав! Хіба мало що говорять? Язик кісток не має! — огризнувся миршавий.
— А в руках у вас що, оте загорнуте?
— А нічого! Обшуку не зробите, не маєте права!
— Не маєте, — вставив слово й дебелий, вочевидь, добре обізнаний з кримінальним кодексом.
Татова спроба закінчилася провалом. Антипкова мармиза розпливалася від задоволення.
Тоді в атаку пішла мама. Вона говорила від імені Союзу українок, Сестринства святої княгині Ольги й Товариства української мови «Просвіта», в яких була членкинею. Вона промовляла тихо й задушевно, а далі все палкіше, все завзятіше. Про честь і звитягу, про духовність і славу, про історичну пам’ять, врешті про старовину, про те диво, що було, минуло… її промова мала успіх.
— Атож, слава не вмре, не поляже… Я теж люблю Шевченка. Навіть мріяв зіграти в сільському театрі Назара Стодолю… Щоправда, не зіграв, — від розчулення миршавий мало не просльозився, та, глянувши на старого чорта, передумав. — Звичайно, шаблю я віддам… За належну ціну.
— Само собою, — підтакнув йому дебелий таким тоном, що не випадало сумніватися: його ціна буде найналежніша.
Антипко процвітав, наче мак у городі. Мав від чого процвітати.
У Наталочки виникла підозра, що чорти з’явилися тут неспроста, що вони, хоч і мовчать, але дивним чином впливають на миршавого й дебелого, тому ті такі непоступливі. Але вона не встигла над цим поміркувати.
Раптом перед Руснаками заколихалася напівпрозора біла постать. То з’явився привид-патріот. Він, як завжди, загарячкував, скрутив дулю миршавому, а другу дебелому, вхопився за голову і глухо застогнав.
— Що це? — здивувався миршавий, а дебелий зблід, як полотно.
— А це наш знайомий привид, — ступнула крок уперед Наталочка. Настала її черга йти в словесну атаку. — Привид вам каже, що не залишить вас у спокої, доки шабля не опиниться в безпечному місці. Він говорить це жестами глухонімих, які я трохи розумію… Привид каже, що налякає вашу дружину й дітей, що жоднісінької ночі не дасть вам ані задрімати!
Привид спершу здивувався, бо нічого подібного не казав, а тоді схвально закивав головою, мовляв, так і буде.
Дебелий парубійко умлівав з переляку і певно дременув би геть, якби його не спиняла чортиця.
Миршавий також трішки розгубився, але старий чорт шепнув йому щось підбадьорливе, і він оговтався.
— Ти, мала, не заливай. Наукою доказано, що привидів не буває, — сказав він.
— Як не буває? Та як не буває, коли ж ось він перед вами! — аж гукнула Наталочка.
— Це якесь не досліджене наукою явище. Обман зору або гра світла, — розмірковував миршавий. — Або ж це влаштували для туристів, щоб приманювати їх у фортецю.
Від нечуваного обурення привид отетерів. Тоді різко крутнувся і щез.
— Ну от, казав я, що привидів не буває, — остаточно підбадьорився миршавий, та й парубійко почав поволі приходити до тями.
Антипко торжествував. Наталочка похнюпилася. Красномовство Русаків вичерпалось, і не було звідки чекати допомоги. Проте вона несподівано надійшла. Вірніше, над’їхала: з міста враз вигулькнув автобус, і з нього висипали… львівські пластуни! Наталочка, як ластівка, кинулася до них:
— Северине! Васильку! Звідки ви тут?
— Та, бачиш, Василько вирішив, що загадка про Хотин. То ми зібралися й приїхали, — пояснив Северин, а Василько гордо усміхався.
— Ага. Так і є. Оно покупець і власник шаблі, — кивнула Наталочка на дебелого й миршавого. — Тільки з ними неможливо домовитися, бо заважають чорти.
— Он як? — повів бровою Северин. Мабуть, він відразу щось придумав, бо рвучко підійшов до компанії, що зібралася на горі.
— Добрий вечір, шановний пане, — звернувся він до миршавого. — Пластуни шукали вас у Берестечку і ось нарешті знайшли. Ми маємо для вас привабливу пропозицію. Однак, перш ніж про щось говорити, хочемо переконатися, що шабля справжня, а не фальшивка.
— Як це фальшивка? — обурився той.