— Привид ось-ось з’явиться, — попередив пан Богдан, застеляючи вікна, щоб стало темніше.
— Тобі, Наталочко, краще притримати язик за зубами, — докинула мама.
— Ну й подумаєш, — відповіла дівчинка і стисла губи.
У кімнаті запала тиша.
Всі сиділи мовчки. Знадвору від дніпрової затоки чувся соловейко, шурхотіли кроки перехожих, що вийшли прогулятися в цей благодатний вечір.
Сутінки поволі густішали.
Р-р-рип! — раптом прочинилися двері, а в них постало щось біле, з жовтими очима, що світилися.
— Ох! — ледве видихнула мама, відчуваючи, як у неї здерев’яніли ноги, а волосся, руйнуючи зачіску, притьмом полізло догори.
— Няв! — відповіла їй біла з’ява.
— Не лякайтеся, це мій кіт Мурлика, — заспокоїв їх пан Богдан і взяв кота на коліна.
Знов потяглося чекання.
— Може, він не прийде? — ламким голосом спитала мама.
Наталочка відчула розчарування і… полегкість. Ні-ні, вона не боялася, і все ж їй сиділося якось мулько. Пан Богдан не встиг відповісти, бо враз серед кімнати заколихалася світла постать. Все сталося напрочуд просто й природно. Привид закивав головою, закланявся. Він вочевидь був чемною людиною й передусім вітався.
— Добрий вечір, шановний, — відповів йому господар, бо інші ще не оговталися. — Це ось і є панство Руснаки, про яких я тобі розказував. Поясни нам ще раз про ту реліквію.
Привид жвавіше закивав головою. Спочатку він показав на вікно, за яким догасало вечорове небо над Дніпром.
— Я ж вам говорив, це на заході, — коментував пан Богдан.
Привид провів руками, ніби щось розгладжуючи, а потім над тією уявною лінією окреслив щось високе.
— А може, він каже про острови Баунті й золотого божка? — прошепотіла Наталочка.
— Ти не можеш бодай хвильку помовчати? — розсердилася мама, а привид покрутив собі пальцем коло виска. Мабуть, це й був один з тих жестів, про які попереджав пан Богдан.
Привид знову намалював попередню картину й замахав рукою, ніби фехтуючи шаблею.
— Певно, йдеться про місце бою, — загомоніли дорослі, і привид задоволено кивнув.
Далі він прибрав щонайповажнішого і притому суворого вигляду, вип’ятив груди, піднявши праву руку.
Привид не заперечував. Але далі заспішив, загарячкував, розмахував руками, хапався за голову, показував на кишені.
— Чи він каже, що ми знайдемо багато грошей? — завагалася мама.
Тут привид скрутив дулю, а пан Богдан пояснив, що, либонь, мова йде про коштовну річ. І тією річчю заволодів користолюбний чоловік, тому привид хапається за голову.
— Отже, на заході, на місці великої битви, — підсумовувала мама, а привид покивував, що так. — Битви, мабуть, козацької? Справді так; отже, там перебуває коштовна реліквія, яка потрапила в непевні руки. Цією реліквією є…
— Шабля!
— Булава!
— Золотий кинджал! — в один голос вигукнули пан Богдан, тато й Наталочка.
Привид затряс головою, скрутив одразу дві дулі, беззвучно затупотів ногами і… зник.
— От завжди так, — скрушно зітхнув пан Богдан. — Мабуть, їх з тамтого світу відпускають ненадовго.
— Але ми вже знаємо! Можна їхати! — загаласувала Наталочка, що втомилася майже тримати язик за зубами.
— Може, краще звернутися у міліцію? — почухав потилицю тато.
— Якби ж було з чим! — докірливо зиркнув на нього пан Богдан. — Що, напишу заяву, пославшись на привида? У нас, м’яко кажучи, малувато фактів.
— Малувато… Якщо вони взагалі є. Десь начебто знайдено шаблю. Але де? Замків на заході багато. Козацьких битв була сила-силенна. Це скільки треба спалити бензину, щоб об’їхати всі ті місця…
— Але найбільша з них — під Берестечком! Битва війська Богдана Хмельницького з поляками в червні 1651 року, — заявила Наталочка, гордо демонструючи свої знання з історії.
— Дитина каже правду, — підтримав її пан Богдан.
Мама схвально кивнула головою.
— Кожен порядний українець має побувати в Берестечку, — мовила вона. — Це ж якраз буде дев’ята п’ятниця після Великодня, роковини битви. З’їдуться люди з усіх усюд, може, хтось знатиме і про реліквію. Отже, вирішено: ми їдемо в Берестечко.
Розділ 3, у якому з’являється елегантний незнайомець
Отож Руснаки зібралися в мандрівку. Тато позичив у пана Богдана намет і карту автошляхів України, мама напекла пирогів, пампушок, млинчиків, насмажила котлет і наварила повний термос кави.
За кермо сів тато.
— Бо ти не вмієш гальмувати, — заявив він, і мама мусила з цим змиритися.
Вона вмостилася поряд з татом, поставивши коло ніг кошик із пампушками, а Наталочці дісталося заднє сидіння. Правду кажучи, їй там було непогано. Вона сиділа, немов юна королівна на троні.
Машка помчала так, що любо глянути. Ледь вихопилися на трасу, як вона хвацько обігнала вантажівку з трактором у кузові, водій якої, збочивши вправо, галантно уступив їм дорогу. За вантажівкою обігнала комбайн, а тоді віз, навантажений сіном.
— А що я вам казав, дівчата? — торжествував тато. — Машка звір, а не машина! При обгоні це видно найкраще.
Мама й Наталочка погодилися, що Машка таки звір. Мандрувати з нею було приємно! Машка мчала трасою, її двигун тихенько вуркотів, мов ласкавий кіт, у прочинені вікна вривався теплий вітер, що пах липовим цвітом і куйовдив Наталочці чубчика.
— Літаком мандрувати добре, там летиш собі понад хмарами, — вголос міркувала дівчинка. — Поїздом також добре, бо можна залізти на верхню полицю. Але не станеш, де хочеться. А мені завжди кортіло нарвати квітів на луках, які ми проминали.
— То нарви! — засміявся тато й зупинив машину.
Обабіч дороги лежала широка долина річки Ірпінь, і Наталочка пірнула у розсип лугового цвіту. Швиденько назбирала ромашок, рожевої конюшини, а тоді помітила чудову парасольку лілового сусака, що здіймався при березі. Потягнулася за ним, та враз ноги посунулися кудись донизу, перед очима змигнула лепеха, і… вона шелеснула в воду.
— Лишенько, — забідкалася мама, коли Наталочка причвалала до машини, мокрісінька з голови до п’ят. — Не встигли виїхати, а вже маєш тобі пригоди.
Гай-гай, вона не знала, що їх чекало! Це була всього-навсього невинна дорожня оказія. Наталочка перевдяглася в вишиванку, призначену для завтрашніх урочистостей, мокру одежину розстелили під заднім склом, щоб просихала, і рушили далі.
Тато знову хвацько обганяв автомобілі: ту ж вантажівку з трактором у кузові, цементовоз і навіть шикарний «Мерседес», що саме зупинявся.
Перелітали поля й села, минали чепурні обійстя, обсаджені садками, трояндами й калиною. Троянди цвіли, садочки-райочки наливалися плодом. Часом край дороги бабусі в білих хустинках продавали огірочки, черешні, полуниці, свіже молоко.
Мама купила стиглих, медових черешень, і тепер Наталочка сиділа на черешневих кісточках, мов принцеса на горошині.
— Що за краса ці села! — захоплювалася мама. — Які садочки, які ставочки, а які назви, ах! Ставища, Мрія, Царівка…
Вони минали Калинівки й Любимівки, Іванівки й Василівки, Ганнівки й Варварівки, і мама щоразу казала: ах!
Наталочка сиділа з премудрим виглядом, мов цар Соломон на престолі, і також розмірковувала:
— Виявляється, в машині можна не тільки їхати. У ній зручно плести віночки, їсти черешні і навіть сушити футболку з шортами. Мені наша Машка подобається!
— І дорожні знаки теж хороші, — додала вона по хвилі. — Особливо круглі. Взимку ми на одному такому каталися, наче на санях.
— Цих знаків треба слухатися, — зауважив тато. — Адже вони що-небудь забороняють: повертати, або зупинятися, або швидко їхати.
— Он як? — здивувалася Наталочка. — Тоді, мабуть, кращі оті трикутники з червоними краями. Вони менш суворі?