Ворона залопотіла крильми по ній. Її, мабуть, зверху про щось запитали, бо вона прокаркала:
— Це я, наш найрозумніший (чики-брики). Їхній командир уже тут, у чорній ямі! Твій наказ (чики-брики) виконано!
Після цього ляда прочинилася, впустивши до ями поїлки рожевого світла, і ворона вислизнула нагону Кришка впала. Знову стало зовсім темно.
Антошка зрозумів, що яма викопана просто під оселею Бевзя П’ятого.
Лічилка викриває підступного ворога
Дощ ішов і йшов не вгаваючи. З віт, які досі надійно прикривали друзів од води, почали зриватися важкі краплини. І скоро в лісі не зосталося жодного місця, де б можна було сховатися.
Настала ніч. Антошка не повертався. Дениско довго зазирав до чорного отвору підземного ходу, але під землею було ще темніше, ніж у лісі.
— Треба всім іти і рятувати Антошку! — запропонувала Лариска.
— Може, цей хід веде до самого Бевзя? — міркував Кузька. — Але ж ми такі сильні і розумні, Що нам ніщо не страшно. Ходімо туди!
Кив задумливо кивав:
— Якби з нами був Антошка — я б перший кинувся в ту діру. А без нього — навіть не знаю як…
Дениско довго мовчав, а потім сказав так:
— Я думаю, що Антошка потрапив у засідку, якщо ми підемо за ним — ми теж можемо пропасти.
— То що ж, покинути Антошку в біді! — обурилась Лариска.
— Ні, ми його не покинемо. Але нам треба діяти дуже обережно…
І почав думати. Він морщив лоба, смикав себе за обидва вуха, чухав потилицю. Але ніхто цього не бачив, бо було дуже темно.
Гнітюча тиша панувала в загоні. Тільки чути було, як хлющить дощ. І як схлипує Лариска.
— Лариско, а ти не можеш спинити цей дощ? — спитав Дениско.
— Можу…
— Чом же ти його не спиниш?
— Я не здогадалася…
— Вічно ці дівчата! — повторив Кив Антощині слова.
Тепер дівчинка зарюмсала відкрито. Крізь сльози вона бурмотіла:
Ліс, як і раніше, шумів, на голови, плечі і коліна дітей безперестанно падали краплі води, Тільки сльози перестали капати з Ларисчиних очей. Але цього під дощем ніхто не помітив.
— Що ж це таке? — здивувався Дениско. — Може, такої лічилки немає?
Кузька заперечив:
— Якщо Лариска сказала, значить, така лічилка є! А дощ зараз стихне.
— Мабуть, на небі зібралося надто багато води, — замислено мовив Кив.
Діти змокли до рубчика. Холоднішало. Дениско рішуче звівся:
— Спускаймося до підземного ходу! Там хоч дощу немає. Підземним ходом ми будемо йти один за одним за двадцять кроків. Якщо передній попаде в біду, він встигне гукнути всім іншим, щоб береглися. Більш нічого не вигадаєш.
— Я піду першим! — сказав Кузька.
Дениско подумав і погодився. Кричати Кузька вмів.
Друзі приступили до входу в підземелля. Вже Кузька спустив ногу на першу сходинку, коли хтось гукнув:
— Діти, де ви?! Мене послав Антошка!
Позад них темніла якась постать.
— Пароль? — суворо спитав Дениско, хоч вони з Антошкою про пароль ніколи не домовлялися.
Дядько трохи помовчав — ну зовсім трішечки — і відповів:
— Яйце-райце!
— Що-що?
Дядько знову помовчав і сказав тихше:
— Тобто — сонячний зайчик. Це було схоже на правду.
— Де Антошка? — стрепенулася Лариска.
— Не бійтеся. Він у безпечному місці. З ним не сталося нічого поганого. Він навіть не втрапив у чорну яму.
— Яку-яку яму?
— Чорну. Тобто фіолетову. Я хотів сказати — в сіро-буро-малинову.
— А куди ж?..
— Він втрапив у місто Бевзьгород. І зараз сидить з бевзиками і п’є суничну наливку.
— Антошка не п’є ніяких наливок і з бевзиками за одним столом не сидітиме! — заперечила Лариска. — Я його знаю!
— А хто сказав, що за одним столом? — здивувався дядько. — Звісно, вони сидять за різними столами! Він просто просив вам переказати, щоб ви швидше йшли туди, бо різьблена скринька вже майже у нього в руках. От і все!
— А все ж таки — як це він там… з бевзиками? — з сумнівом перепитав Дениско. Він усе смикав себе за вухо.
— Вони помирилися. Та не в тім справа! Він казав, щоб ви не барилися, бо йому треба вирушати!
— Куди?
Дядько подумав і відповів:
— Цього Антошка не сказав…
Це теж було схоже на правду. Антошка міг і не сказати.
— Коли хочете — я вам покажу дорогу, — запропонував дядько. — А не хочете — то як хочете, а мені ніколи. Я поспішаю.