— Та, чого там… — Антошка зніяковіло колупав носком сандаля землю.
— Якби Бевзь кинув вас усіх трьох до ями і забрав скриньку — не стало б нашого лісу.
— Живіть собі спокійно… — промимрив Антошка.
Їжачок підняв одну лапку.
— Ми віримо тобі й твоїм друзям. Тільки я хочу тебе застерегти: нехай у тебе не запаморочиться голова, бо інакше вони переможуть. Вони за всяку ціну хочуть заволодіти різьбленою скринькою! Не забувай про це, мій хлопчику.
— Спасибі, дядечку, — щиро відказав Антошка. — Я не забуду.
— Щасливої дороги! — загомоніли на вітах білочки.
Антошка вклонився лісовим мешканцям і побіг далі. Він не дуже поспішав, бо хотілося дещо обміркувати.
Що буде далі?
— Я все знаю наперед, — думав собі Антошка. — Далі буде Заздра. Нас оточать заздри і почнуть заздрити. Вони заздритимуть Ларисці, що в неї кіски, і Денискові, що він капловухий, і мені, що у мене… що ж такого у мене? Гм… Це навіть цікаво! Вони заздритимуть Ларисці, що в неї жовте платтячко. Вони заздритимуть Ларисці, що вона знає лічилки.
Тут він сказав собі:
— Повернусь — проситиму у неї пробачення за свою грубість. Який же я піонер, якщо я цього не зроблю!
Балка скінчилася. Тепер Антошка підтюпцем біг широким лугом. Далі виднілися якісь горби і чагарники, а за ними, вже зовсім близько — гори.
Антошка думав: «От Кузька, Кив і Муха. Як швидко вони перевиховуються!.. Якби так всі діти Країни Суниць… Вони б одразу зрозуміли, що таке — погано, а що — добре. І серед них не було б хвальків і підлабузників. І ябед би не стало, і заздр. І тоді б вони зажили, як справжні піонери і жовтенята!»
— Але ж ми не можемо кожному в цій країні все розтлумачити! — скрушно вигукнув Антошка сам собі. — У нас на це просто не вистачить часу!
І тут хлопчикові нестерпно захотілося бути разом з друзями. Він побіг на всю силу своїх сандалів.
Гулька і Гульчин ніс
Заздра мало скидалася на місто. Обіч дороги стояли горби. Їхні схили чорніли печерами. З тих печер визирали голодні обідрані діти. Ото і все місто.
Антошка біг дорогою, чуючи на спині недобрі погляди. Попереду дорога перехоплювалася через витоптаний майданчик. То, мабуть, була міська площа. А на ній галасував цілий натовп дітей. Заздри кричали, билися, плакали, змішувалися купками, розсипалися і знову зчіплялися. Хлопчик ніколи не бачив такої масової бійки.
— Антошко! — почув він радісний вигук.
Його рідний загін сидів край дороги під кущем. Діти посхоплювалися назустріч. Вони сіпали його з усіх боків і так кричали, що нічого не можна було розібрати. Він теж кричав од радості.
Потім всі трохи заспокоїлися, і Антошка побачив, що Лариска знову стоїть одна і дивиться на нього великими сумними очима. І губи її склалися так, ніби дівчинка от-от заплаче.
Антошка підійшов до неї і подав руку.
— Здрастуй…
— Здрастуй, — прошепотіла дівчинка.
— Ти на мене не сердься. Добре? Лариска всміхалася:
— Добре.
— Ну… — Антошка опустив очі. — Я, звичайно, був, звичайно, не правий…
— Я вже не серджусь, — ширше посміхнулася дівчинка. Потім вона взялася своїм мізинцем за Антощин і сказала:
Лариска почервоніла, не наважуючись сказати останній рядок лічилочки-помирилочки, А Антошка рішуче закінчив;
— Поцілуймося!
Потім Антошка розповів їм таємницю Країни Суниць і про свої пригоди у Бевзьгороді. Діти розхвилювалися — скоріше б у похід!
— А де ж солдати? — спитав Антошка.
— Пішли на базар, — відказала Лариска.
— Навіщо?
— Купувати самовар. Бо старий у них пропав.
— Це точно! Вони його так влучно надягли на Зубаня, що той, мабуть, і досі сидить у самоварі!
— А наші солдати без самовара ніяк не можуть.
— Я знаю, — розсміявся Антошка. — Доведеться чекати.
— А ти їсти хочеш? — спитала Лариска.
— Знову суниці? — Вареники.
— Хочу! А де ви взяли?
— Ти ж знаєш лічилочку «Еники-беники»?
— Знаю. Я її пригадував, коли сидів у ямі. Тільки залишив вам.
Лариска сплеснула долонями:
— Я так і здогадалася! Правда, Дениску? Ми її теж згадували в Ябедині і залишили тобі. А оце щойно подумали: ану, спробуймо, може, Антошка нею не користувався! Спробували — і дістали вареники. Тільки ж лічилочка дуже коротенька, і вареники вийшли дрібні-дрібні… Завбільшки з Гульчин ніс!
Антошка здивувався:
— Чий ніс?
— Гульчин.