— Про кицьку не було! І лічилося до п’яти! Ех ви, — Антошка махнув рукою і з’їв суничку. — Не можете…
— А ти можеш?
Антошка подумав і почервонів:
— Ні. І я не можу.
Дениско похмуро сказав:
— Ти нас міг тільки сюди завести. А вивести вже не можеш. Герой!..
— Ніхто не примушував боягузів зі мною ходити! — сказав Антошка: — Нам тільки треба дістати собі назад скриньку — от і все.
— Як ти її дістанеш?
— Вона у лісника. Я тебе питаю: ми можемо знайти живу людину, коли знаємо, хто вона така? Можемо. І нема чого тут нюньки розпускати!
— Ну, знайдеш ти лісника! — запально відказав Дениско. — Я б ще хотів подивитися, як ти у нього відбиратимеш скриньку. Та нехай уже. Уяви, що ти її відібрав. А далі? Без лічилки-поверталки все одно нічого не вийде.
— Згадаємо.
— Якби ви не горлали за вороною співанку-забуванку, то може б і згадали.
— А ти не горлав?
— Я не хотів.
Антошка підхопився від обурення:
— І з таким боягузом і канюкою я дружив три місяці! Хочеш все на мене звернути? Звертай! Ми з Ларискою підемо шукати скриньку і дорогою будемо згадувати лічилку. А ти сиди під деревом, їж суниці і скигли.
— Я такого не казав!
— Ти казав, що скриньку шукати не треба!
— Не казав!
— Лариско, він таке казав?
— Він… — дівчинка не хотіла нікого образити. Вона не любила, коли хтось свариться. — Він… він казав трішечки так, а трішечки не так…
Дениско так смикнув себе за вухо, що аж скривився. Обурено глянув на Лариску:
— Казав, не казав! Справжня людина повинна мати свою думку! Казав, не казав!..
Антошка висипав із футболки суниці, одягнувся і глянув на небо. Швидко поночіло.
Всі мовчали. Всі розуміли, що сьогодні вирушати на пошуки не варт. І всі дуже хотіли їсти.
Залопотіли крила. Діти глянули вгору. На гілку сіла сорока-білобока, з цікавістю подивилася униз і спитала:
— Це у вас була скринька?
— У нас. Ти знаєш, де вона?
— Я знаю все, я знаю все! — похвалилася сорока і смикнула своїм довгим хвостом. — А що ви тепер робитимете?
— Скажи, де наша скринька, тоді ми вирішимо, — обережно відказав Антошка.
Сорока-білобока задерла хвіст, пильно на нього поглянула і прострекотала:
— Вашу скриньку спершу ніс дядько, а як він вийшов із лісу, зверху злетіла біла ворона, взяла скриньку у дзьоб і полетіла геть.
— Куди?
— Далеко-далеко! На той кінець Країни Суниць. Ви її зроду не знайдете! Ага!.. А тепер кажіть, що ви робитимете?
Ніхто не відповів. Сорока ще трохи побазікала, сподіваючись вивідати якусь новину, та й полетіла розчарована.
Діти зніяковіло мовчали. Як і слід було чекати, першою не витримала Лариска.
— Хлопчики, — сказала вона, — давайте помиримось.
Антошка і Дениско з-під лоба переглянулись і промовчали.
— Га, хлопчики? — жалібно повторила Лариска. — Давайте помиримось і будемо вечеряти!
— Суницями? — похмуро спитав Антошка. — Я й так ними ситий.
— Ну все одно! — Лариска пожвавішала. — Ну, давайте!.. Га? Ну, я знаю гарну лічилочку-помирилочку. От послухайте:
Хлопці глянули один на другого. Їм дуже захотілося поцілуватися, але вони соромились. А Лариска — ні. Вона поцілувала спочатку Дениска, а тоді Антошку. Антошка почервонів і витер щоку рукавом. І пробурмотів:
— Телячі ніжності…
Але враз усім відлягло від серця.
— Що це? — вереснула Лариска.
Вона дивилася на мисочку й чашку. Там було повно гарячих запашних вареників. По них стікало розтоплене масло.
Всі троє ковтали слину.
— А он іще… — сказав Дениско.
Просто на траві лежала купка свіжих пирогів. Дівчинка розломила одного. Він був із сиром.
— Що за оказія? — пробурмотів Дениско. І замість того, щоб смикнути себе за вухо, схопив вареник, відкусив шматочок, і його рот сам собою розплився у щасливу усмішку:
— З м’ясом!
Це була пишна вечеря. Коли було з’їдено всі до одного вареники й пироги, згадали про суниці. Ягоди в цій країні були соковиті й солодкі.
— Мені на животі хоч марші грай, — Антошка ліг на спину.
Дениско теж ліг:
— А що, коли цю вечерю підкинули вороги?
Всі змовкли, вражені. Навіть Дениско був вражений своєю здогадкою. Всі почали прислухатися до себе.
— Хлопчики, у вас ще нічого не болить? — тихо спитала Лариска.