— У мене болить душа, що нас так одурили, — відказав Антошка.
— У мене болить вухо, — додав Дениско.
Лариска зітхнула.
— Душа і вухо — це нічого, — мовила вона. — Душа від кривди болить, а не від вареників. А вухо тому, що Дениско його насмикав. А от у мене нічого не болить…
Ще помовчали. А тоді Дениско засміявся.
— Ти чого?
— Це ніякі не вороги. Це — лічилка. Ви ж пам’ятаєте, про що нас питав сонячний зайчик? Чи ми знаємо лічилки. Мабуть, у цій країні лічилки мають велику силу, от що я думаю.
Антошка схопився і замахав руками.
— Ура! Ми переможемо! Лариско, ти всі лічилки знаєш?
— Мабуть, не всі…
— Ну — хороші знаєш?
— Знаю…
Дениско мугикнув:
— Я не думаю, що на світі є лічилки, які б повертали дітям украдені гуцульські скриньки.
Лариска трохи подумала і сказала:
— Ні, такої лічилки нема.
— Ану я спробую, чи воно й справді… — І Антошка, присівши, проказав:
З малого горбочка на краю галявини одразу покотилася весела квітчаста торба. І підкотилася просто до Антощиних ніг. Він її швиденько розв’язав і урочисто підняв над головою буханець сірого хліба і високу білу паляницю.
Діти довго галасували, аж поки з-під куща не почувся сердитий тоненький голосок:
— Що за гвалт?
То був їжак.
— Пробачте, — сказали діти і змовкли. Вони не уявляли, про що можна розмовляти з їжаком.
Звірок поволі обвів усіх оченятами.
— Ви хвальки?
Так само починав розмову і одновусий.
— Ми не хвальки! — різко відказав Антошка.
— А хто ж ви?
— А вам яке діло?
— Ви чужі?
Лариска відповіла:
— В цій країні ми справді чужі. Але ми охоче повернулися б додому, коли б могли…
— А чому ж ви не можете?
— У нас украли скриньку.
— У вас була скринька? — їжак враз настовбурчив усі свої голки і позадкував під кущ.
— Була…
— Різьблена?
— Різьблена. Гуцульська.
— Де вона, кажіть же швидко!
Антошка махнув рукою і повернувся спиною до їжака. Він пробурмотів:
— У цій країні всі з розуму звихнулися на гуцульській скриньці. — І кинув їжачкові через плече: — У нас її вже вкрали, так що не хвилюйтеся дарма.
— Хто вкрав? — тихо спитав їжак.
— Одновусий.
— Я так і знав. А біла ворона з ним була?
— Була.
— Я так і знав. — їжачок відзадкував ще глибше під кущ і скрушно забурмотів: — Ой, буде лихо, буде біда, буде лихо… Краще б ви сюди не приходили.
— Кому буде лихо? — спитав нервово Антошка.
— Всім буде лихо. — Зашаруділа трава, і все стихло. Їжак пішов.
Ніч і ранок
— Я думаю, що з нашою гуцульською скринькою пов’язана якась небезпечна таємниця, — висловився Дениско.
— Всі так думають! — озвався Антошка.
Лариска обмацала горбок, з нього допіру скотилася торба.
— Хлопчики, тут м’яка трава. Ляжмо спати під цим горбочком.
Дітям ще ніколи не доводилося спати так далеко від рідних і друзів, а тим паче — просто неба на траві, без ліжок і ковдр.
Вклалися рядочком, лягли на бік. Антошка обійняв Дениска. Дениско обійняв Лариску, а дівчинка скоцюрбилася, підтягла коліна до підборіддя і завмерла. Але за хвилину вона прошепотіла:
— Хлопчики, ви спите? Мені страшно скраю…
Тоді вони лягли інакше. Антошка обійняв Лариску. Лариска обійняла Дениска, а Дениско скоцюрбився і підтяг коліна до підборіддя. Йому теж було страшно, але він нічого не казав.
Так діти й поснули. Найтепліше й найзатишніше було Ларисці. Коли всі троє намулювали собі один бік, сонний Антошка командував: «Перевертаймося!» І вони переверталися на другий. А Лариска однаково залишалася між хлопчиками.
Антошка перший розплющив очі. Просто перед його носом стояла суничка. Вона була блискуча, наче вкрита лаком, із жовтими цяточками. На ній сиділа краплина роси. Вона здавалася зеленою. Та коли Антошка придивився, він зрозумів, що краплина була звичайна. То в ній відбивалися зелені дерева. Їхні верхівки вже золотили сонце.
— Вставайте! — гукнув Антошка на ввесь голос.
Кілька білочок на вітах з переляку шугануло врозтіч. Дениско і Лариска посхоплювалися на ноги. Дівчинка довго терла свої великі очі кулачками і нічого не розуміла. А Дениско відразу пригадав усе. Він зітхнув і сказав:
— Якби встати раніше. А то втрачено цілу годину по сході сонця.