Радій Полонський
ТАЄМНИЦЯ КРАЇНИ СУНИЦЬ
Казки
Таємниця Країни Суниць
Сонячний зайчик дає пораду
Чи ви чули коли-небудь, як розмовляє сонячний зайчик?
Чи траплялося вам збирати суниці в різьблену гуцульську скриньку?
Авжеж, ні. Бо інакше б ви пережили такі самі незвичайні пригоди, як Антошка і його друзі.
А все почалося дуже звичайно. Після сніданку Антошка підійшов до піонервожатої Ліни Стьопівни і сказав:
— А можна, ми підемо в ліс на розвідку?
— Хто це — ми?
— Це, звичайно, я, Денис і Лариска.
— А що ви там шукатимете?
— Ми? Суниці. Ми знайдемо суничні місця, а тоді покажемо всім.
Ліна Стьопівна трохи повагалася, а тоді погодилась. Вона тільки попередила:
— Я надіюсь на тебе, Антошо. Ти вже великий і розумний, і ти не забудеш, що до обіду ви маєте повернутися. Глядіть, не заходьте далеко!
Дениско взяв із собою білу чашку. Лариска — маленьку мисочку, а Антошка забіг до піонерської кімнати і забрав звідти порожню гуцульську скриньку. Бо вирішив назбирати ягід більше за всіх.
І скоро червона футболка, картата голуба сорочка та жовте платтячко маяли серед дерев і кущів, над ледве помітною лісовою стежкою.
Суниць усе не було. Але Антошка вперто простував у хащу. Його кирпатий ніс і гостре задерте підборіддя були націлені вперед. І стрішка волосся над лобом теж була туди націлена.
— Не журіться, — сказав він. — Ще трошки — і неодмінно знайдемо! А заблукати в цьому лісі не можна. Він зовсім маленький, а навколо стоять села.
Дениско зітхнув. Сонячне проміння падало крізь віти на його рожеві вуха, і вони світилися, наче ліхтарі.
— Я думаю, що треба вернутися. Може, їх у цьому лісі зовсім нема, тих суниць.
А Лариска сказала:
— Хлопчики, не сперечайтеся. Ми ще трошки пошукаємо, а тоді повернемось.
Її тонесенькі кіски з червоними бантиками, ніби крильця, лагідно тріпнулися.
— Ура! — зрадів Антошка.
Діти опинилися край невеличкої галявини. Вона вся була вистелена суничним листям. Під кремезним дубом блищало крихітне джерело. Дзеркальце води відкидало дітям в очі сліпучого сонячного зайчика.
Дениско і Лариска одразу впали навколішки і заходилися нишпорити попід листям. Антошка підійшов до джерела, щоб напитися, і звідси побачив, що сонячний зайчик тепер спокійно сидить на старому ясеновому стовбурі. Хлопчик схилився і пальцем скаламутив воду, але зайчик навіть не ворухнувся.
Антошка здивувався. Він підійшов до стовбура і накрив сонячну пляму долонею. Зайчик хутко вислизнув з-під його руки і перестрибнув вище. Хлопчик звівся навшпиньки і знову накрив зайчика. А той пересунувся ще вище.
От так так!..
Антошка обернувся до друзів. Розгублена Лариска стояла посеред галявини і показувала крихітну ягідку.
— Оце і все, — сказала вона ображено.
Дениско знайшов лише дві ягідки, та й ті зелені. Він сів на траву, перекинув чашку в рот і сказав:
— Я собі думаю: от коли б знайти галявину, щоб на ній було більше ягід, ніж листя!
Лариска зітхнула:
— Аякже, знайдеш!.. Нам треба йти у табір. Хлопчики, де наша стежечка?
— До всього треба підходити по-науковому, — зауважив Дениско. — Коли ми стали на галявину, нам у вічі світив сонячний зайчик. Он бачиш, він сидить на клені. Значить, там і стежка.
— Він сидить на ясені, — сказав Антошка.
— Ні, на клені.
Антошка озирнувся. Зайчик і справді був тепер на корі густого клена.
— Хлопчики, не сперечайтеся, — промовила Лариска. — Коли ми сюди прийшли, він сидів на отій старій груші. Я бачила.
— Він сидів на ясені.
— На клені!
— На груші!
— Ой, дивіться, він перескочив на березу!..
Діти змовкли. Тільки тут вони помітили, що галявина дуже тісна. Дерева й кущі оточили їх зеленою стіною. Листя байдуже ворушилося над головами. В хащі було темно і моторошно.
Антошка навмисне голосно промовив:
— Нам нема чого боятися! Цей ліс маленький.
Німа лісова тиша насунулася на дітей. Вони збилися докупи і побралися за руки. Вони не зводили очей з таємничого сонячного зайчика, що вже перестрибнув на стовбур молодого дубка.
— А може, це просто сонце пересунулося на небі… — стиха вимовив Антошка.
Дениско прошепотів:
— Ні, сонце так швидко не може…
— Мені страшно!.. — ледве чутно зойкнула Лариска.
Сонячний зайчик стрибав із стовбура на стовбур і щораз більше наближався до них. Навіть хоробрий Антошка міцніше стискав руки друзів…
І тут зайчик заговорив. Ніхто пізніше не міг пригадати його голосу, отож і я не можу оповісти, який він був. А сказав зайчик таке: