— Він захотів шантажувати Вандергольда листом Клемана Лотера, і це коштувало йому життя, — вів далі Три Рядки. — Є секрети, що вбивають. Тому я негайно, як тільки вийду з станції метро, забуду все, що бачив і чув. Мені життя дороге, у мене жінка й діти…
Журналіст підвівся.
— Я знову вам раджу: не заступайте шлях Вандергольдові. І нічого не повідомляйте пресі. Звичайно, є дві чи три ліві газети, що скажуть правду і захищатимуть Клемана Лотера. Але запевняю вас: коли хоч одна стаття з’явиться в газеті, Лотер загине. Прощавайте!
Журналіст рвучко обернувся і зник у натовпі.
ГОТЕЛЬ “ПАЛАС”
В кінці Єлісейських Полів, від Тріумфальної арки, видно фасад готелю “Палас”. Примхливі балкони, важкі скульптури, вісімсот номерів і сімсот ванних кімнат. Багатих нероб готель привертав своїм американським баром та відомим в усій Європі дансінгом “Палм-Біч”.
Величезний будинок обслуговувала армія покоївок, носіїв, ліфтерів, коридорних, хлопчиків-слуг. Керував челяддю сам пан Альбер, старий адміністратор і мажордом. Спритний пан Альбер клав до своєї кишені чайові і щоденні обов’язкові внески від слуг:.кожен мав дати певну частину з зароблених грошей. В кращі роки пан Альбер жив, як міністр. Адміністратор сидів унизу при своєму столі, між коміркою на білизну і кухнею. П’ятдесятирічного пана Альбера за його гладеньке, напомажене волосся, прищавий ніс і маленькі вусики вся челядь прозвала “Гітлером”. Коли б його не бачили, він був одягнений в напрасований смокінг, снігово-білу і блискучу, мов порцелянова тарілка, сорочку.
Пан Альбер щодня о п’ятій годині збирав до себе всіх коридорних і робив нагінку. Попихкуючи грубою сигарою, адміністратор походжав перед виструнченим персоналом.
— Я був у номері 328. Побачив, що портьєри брудні, і помітив волосся в умивальнику. Доведеться оштрафувати вас, Гастоне.
Гастон спробував щось заперечити, але пан Альбер примусив його замовкнути. Нагінка на цьому скінчилася, і хлопці розійшлися по своїх місцях. Антуан, служник із першого поверху, затримався на хвилину і несміливо наблизився до пана Альбера.
— Я вже вам казав, пане, про мого друга, родича мого друга В’юна. Він хоче зайти в готель з своїм братом і побалакати з вами…
— Нехай зайде, але тільки на дві хвилини! Я сьогодні страшенно заклопотаний.
Невдовзі Антуан повернувся із здоровенним парубком і хлопчаком.
— Я тільки-но приїхав експресом із Гайона, — промовив той з нормандським акцентом, — щоб привести вам молодшого брата П’єро. Він знає англійську і німецьку мови…
П’єро стурбовано прислухався до розмови Бурлаки. Зупинившись в дешевому готелі “Сухе дерево” на вулиці Канал Сен-Мартен, друзі весь ранок вчили Бурлаку. Буйний на вигадки В’юн навіть переконав П’єро пофарбувати волосся у морквяно-рудий колір, що він і зробив у перукарні.
Бурлака добре грав роль брата. Для годиться одягнуто його в пристойний костюм, куплений в магазині випадкових речей.
— На жаль, нам не потрібні груми. Персонал готелю у повному складі, — сухо відповів пан Альбер.
— О, мені б так хотілося, щоб малий навчився цього ремесла! — вигукнув Бурлака. — Кажуть, що всі мільйонери починали з цього. Зачекайте лишень, я хоч віддячу вам за те, що ви візьмете до себе хлопця.
Бурлака дістав з гаманця тисячофранковий папірець і всунув його в руку панові Альберові.
— Нехай це буде в рахунок ваших витрат на малого. У нас вдома є на прожиток.
Пан Альбер спокійно сховав гроші в елегантний шкіряний гаман.
— Умови підходять. Що ж, значить, вирішено. Коли ви хочете, щоб малий почав працювати?
— Та хоч від цього вечора. Я не хотів би спізнитися на шестигодинний автобус до Гайона.
В’юнів друг Антуан, черговий на поверсі, познайомився з П’єро і показав хлопцеві його кімнату. Власне, це була не кімната, а закуток із віконцем, що дивилося на маленьке й темне, мов дно колодязя, подвір’я.
— Ти працюватимеш разом зі мною на першому поверсі. “Гітлер” своє діло добре знає, це одне з найкращих місць. Номери там такі, що й уявити не можна, а зупиняються тут всякі багатії і взагалі відомі люди. От зараз у восьмому номері живе магараджа Андори, в сьомому — герцог Санта-Кіяра. Шостий і п’ятий поки вільні, але це ненадовго. На завтра вже чекають клієнтів.
— Кого ж це? — запитав П’єро.
— Точно ще не знаю, але, як звичайно, це може бути тільки старий Вандергольд, нафтовий король. Він завжди у нас зупиняється, коли приїздить у Париж. Каже, що це єдиний готель з просторими ліфтами, що беруть його тарантас.