— Так, так, бароне. Але ж ви можете використати кого-небудь з-за кордону.
— Я вже про це думав. Маю всі підстави гадати, що Шульц німець. Клятий лотарит завдасть нам ще лиха!
— Зараз без чверті третя. Якраз устигнете переодягтися.
Барон пішов до роздягальні по костюм.
— А кореспонденти прибудуть учасно?
Зіщулившись у схованці, П’єро почув, як закалатало йому серце. Коли б його знайшли, справа скінчилася б погано. Але людина з чорним моноклем, захопившись розмовою і чекаючи на Преміорову відповідь, нічого не помітила.
— Побачимо. Вся велика преса мусить бути. Хто ж відмовиться прийти на запрошення нафтового короля? Передусім скористається з сенсації “Вечірній Париж”, бо “Старе крісло на коліщатах” зацікавлене в цьому.
Барон зачинив роздягальню. П’єро почув, як клацнув замок. Він був урятований: його не помічено.
Зачекавши трохи, поки не стало чути кроків у коридорі, П’єро спробував вибратися з криївки. Марна річ! Барон замкнув двері на ключ.
Піт зросив хлопцеві чоло. Кликати на поміч було неможливо і, що найтяжче — він не міг бути присутній на таємничій конференції, що скликав Вандергольд у великій залі. Правда, внизу мав чергувати В’юн, якого тимчасово найняв Альбер.
Почалося тривожне чекання. В кімнату ніхто не заходив. Була вже шоста година, коли П’єро почув, як прибиральник, весело насвистуючи, зайшов до ванни. То була улюблена пісенька Антуана, і П’єро загрюкав у стіну. За мить його звільнено. Не пояснивши навіть, як він опинився у шафі, П’єро кинувся шукати В’юна.
— Гей, малий! — гукнув якийсь пан хлопцеві у холі. — Купи-но мені останнє число “Вечірнього Парижа”.
Не гаючи часу, П’єро прожогом побіг до Єлісейських Полів. Купивши газету, він хотів уже бігти назад, коли раптом на першій сторінці йому впав в око незвичайний заголовок, складений величезними літерами: “Пан Вандергольд, друг Франції, що йому багато чим завдячуємо, прихистив визначного винахідника Клемана Лотера, що жив у злиднях”.
Внизу, на великому фото, мільярдер і Клеман Лотер потискали одне одному руки. Газета випала з рук хлопцеві.
ГОТЕЛЬ “СУХЕ ДЕРЕВО”
Грабар, який займав кімнату № 28 в готелі “Сухе дерево” на вулиці Канал Сен-Мартен, починав свою роботу о п’ятій вранці, а о дев’ятій вечора вкладався спати і спав як убитий. Цього вечора він заснув о десятій годині, як раптом галас і тупіт в коридорі примусили його схопитися. Хтось загрюкав у двері до сусідньої кімнати, голосно гукаючи: “Бурлаче! Бурлаче, ти тут?”
Розбуджений серед ночі, мешканець двадцять восьмої кімнати вибухнув лайкою і швиргонув у стіну грубі солдатські черевики. В цю мить двері до сусіда було відчинено, і в готелі запанувала тиша. Незабаром, заколисаний приглушеною розмовою своїх сусідів, грабар знову заснув.
Той гість був П’єро Ланкрі. Неймовірна звістка у “Вечірньому Парижі” приголомшила нещасного хлопця. Він ледве опанував себе і повернувся до роботи. Дочекавшись дев’ятої години, П’єро побіг шукати В’юна. Йому сказано, що його вірний товариш зник невідомо куди, навіть не забравши зароблені гроші.
Коли ж П’єро прибіг до готелю “Сухе Дерево”, Бурлака уже спочивав. Відчинивши двері, він одразу ж знову вклався в ліжко і загорнувся у ковдру.
— В’юн повернувся? — занепокоєно запитав хлопець.
— Ні, не бачив його, — промурмотів заспаний Бурлака. — Він повинен був обідати зі мною і розповісти про всі новини. Я чекав його, але він так і не прийшов.
— Ти читав газети?
Питання було зайве, бо Бурлака не читав газет ніколи. Правду кажучи, він і читати вмів погано.
— Так от, ти знаєш, мій дядько…
Бідний хлопець не міг далі говорити. Він зайшовся плачем із відчаю й горя. Чутливий Бурлака почав його заспокоювати з грубою ніжністю. П’єро розповів крізь сльози про дописа у газеті.
Там писалося, що Вандергольд зібрав журналістів у великій залі готелю “Палас”. Мільйонер прибув у своєму кріслі на колесах в супроводі молодої дружини, одягненої в просте плаття з чорного оксамиту, прикрашене діамантом, — єдиною дорогоцінністю, що вона носила. Діамант був більший за легендарний “Регент” і звався “Великий Лама”, тому що його привіз із Лхаси один англійський мандрівник. Вандергольд повідомив газетярам, що Клеман Лотер останній час живе злиденно, а тому Вандергольд запропонував видатному вченому за велику винагороду очолити лабораторію, на що винахідник з радістю пристав. Тоді до зали одразу ж ввійшов Клеман Лотер в супроводі людини з чорним моноклем і зробив заяву, що в ній вихваляв великодушного Вандергольда як “благодійника Франції й оборонця наук”. Стаття з “Вечірнього Парижа” закінчувалася прославленням французької науки і чеснот нафтового короля.