— Я знав добре вашого дядька Клемана Лотера, — почав він своєю чергою. — Ще задовго до війни. Він був робітником, коли вперше написав мені листа. В той час, як і він, я конструював легкий двигун, що дав би авіації нові можливості. Лотер був, безперечно, геніальною людиною, йому судилося першому зробити чудове відкриття. Ми зустрілися з ним на Міжнародному конгресі вчених і з того часу щиро товаришували. Я тоді був доктором, професором, а Лотер не мав навіть диплома. Але, як і він, я походив із незаможної родини, батьки мої були прості люди, і це нас зближувало… Перед першою світовою війною я багато разів гостював у вашого дядька, в його замку Крилатого Змія, а Лотер приїздив до мене в Гамбург. Нас цікавила також проблема каталізатора, що розкладав би воду на кисень і водень, а це дозволяло замінити бензин в моторах звичайнісінькою водою. Працювали ми разом. Братовбивча війна між нашими країнами, на жаль, припинила спільну роботу. Мені чогось здалося, що пошуки каталізатора і сама ця сполука — не що інше, як марна трата часу і химера, і тоді я почав шукати, як виготовити пальне з лігніта, мастила найнижчої якості. Моєю роботою цікавилися, бо Німеччина в той час була у вогняному кільці блокади і терпіла нестачу пального.
Досліди мої тривали… Напружуючи всю тяму, я багато років працював у своїй лабораторії, а все інше мене не обходило. Тільки одна радісна звістка схвилювала мене — проголошення Німецької республіки 1918 року. Лише 1924 року я нарешті щасливо скінчив важку працю і передав усі розрахунки і формули інженерам. Саме тоді я дізнався, що Клеман Лотер і далі вперто шукає отой каталізатор, що в ньому я, правду кажучи, зневірився.
Незадовго до страшних подій, коли фашизм кинув мою нещасну країну у вогонь і кров, Клеман Лотер запросив мене негайно приїхати до нього. І тоді я став свідком справжнього чуда, що його він здійснив: рухав не бензин, а чиста вода. Признаюся, його відкриття захопило мене. Лотер звірився мені, що мріє цей винахід подарувати людству, але боїться, щоб формулу нової хімічної сполуки не розкрили завчасно. Тим-то Лотер ужив найсуворіших заходів, щоб зберегти таємницю. Лотариту виготовив обмежену кількість і лише на свої потреби. Навіть мене він не втаємничив.
Якраз після мого повернення до Німеччини Гітлер спровокував підпал рейхстагу і розпочав терор у всій країні. Я завжди стояв осторонь всякої політики, вважаючи, що вчені не повинні в неї втручатися. Та коли довідався, що двох моїх кращих учнів ув’язнено в концентраційний табір лише за те, що один був євреєм, а другий комуністом, я висловив рішучий протест. Мене схопили. Багато місяців я перебував у таборі, де фашистські недолюдки знущалися з мене з вишуканою жорстокістю. Вирвався я з того пекла лише минулої осені, і то завдяки відозві англійських і французьких вчених, серед яких був і Клеман Лотер… Я одразу ж залишив батьківщину і виїхав до Франції боротися проти кривавого гітлерівського ладу. Оце вже понад півроку, як оселився в Обермюнстері. А в січні у себе я мав дивне й коротке побачення з Клеманом Лотером. Старий наче чогось боявся і повідомив, що за ним стежать агенти нафтового короля. Він дав мені великого конверта з п’ятьма печатками. Ми домовились, що в разі якогось лиха чи зникнення мого друга я негайно розголошу цю формулу в усьому світі, а це завдасть підступним планам нафтового короля нищівного удару…
— І ця хвилина настала! — гаряче вигукнув П’єро. — Мого дядька ув’язнено. Чи зможете ви тепер не виконати його заповіту, коли знаєте, що він зник кілька тижнів тому?
— Ви забуваєте, — сухо промовив доктор Шульц, — що ваш родич запродався Вандергольдові.
— Як ви можете таке казати!.. — обурився хлопець.
— Але я кажу те, про що пишуть всі газети. А ця конференція в готелі “Палас”, де нафтовий король, мов прирученого лева, репрезентував журналістам мого друга? Хіба це викрадення? Я сам бачив фото цієї ганебної церемонії.
— А я теж бачив оту церемонію, — втрутився В’юн. — Я був там. Одне вам скажу, що бідний старий виглядав тоді як несповна розуму. Я таки певен, що зараз у цього бідолашного пана Лотера мозок перекрутився, і ним крутять, як дерев’яною лялькою на мотузочках. Треба було бачити це все. Він пускав слину, з носа, звиняйте, текло; голову похилив на груди і слова навіть не міг сказати. А ота заява, то її сам Вандергольд тицьнув писакам.
Професор уважно слухав В’юна.
— Кажете, що слина котилася? — задумливо запитав Шульц.
І раптом він рвучко підвівся.
— Коли це так справді було, то я цілком згодний з вами. Лотер ніколи б не продався Вандергольдові. І я зроблю все можливе, щоб допомогти вам врятувати мого старого друга. Котра зараз година?