Ввійшов Гране, підштовхуючи хлопця. Нещасного одягли в благенький подертий костюм, що належав одному з синів Гране. П’єро зв’язали за спиною руки, обличчя у нього було подряпане, Преміор-бо цілісінькі дві години марно намагався вирвати у хлопця хоч слово. Побачивши мільярдера, П’єро здригнувся.
— Радий познайомитися з вами, мій юний друже, — солодко промовив Вандергольд. — Я вже знаю вашого дядька, це чудовий винахідник. Зараз, своєю чергою, я цікавий дещо дізнатись від вас. Чого ви хочете?
— Я хочу, щоб ви звільнили мене й мого дядька! — гордо відказав П’єро, підвівши голову і твердо дивлячись в очі мільярдерові.
— На жаль, я не можу звільнити твого дядька, серденько, він опинився у мене через власну впертість і робитиме й далі свої досліди, якщо здоров’я дозволить. Але я обіцяю тобі, що Клемана Лотера буде звільнено і він зустрінеться з тобою, коли ти ласкаво даси відповідь на два питання: чи знаєш, де твій дядько сховав формулу лотариту? І чи не скажеш нам, куди подівся наш друг барон? Ти бачив його востаннє в Ельзасі, де він відпочивав.
П’єро мовчки зціпив зуби. Хлопець задоволено подумав, що Вандергольд і досі не знає секрету лотариту й боїться його розголошення; отже, лишилася єдина надія врятуватися і врятувати Клемана Лотера.
— Я чекаю на твою відповідь, соколику, — ласкаво промовив мільярдер.
П’єро мовчав.
— Відкриєш ти нарешті свою пащеку, брудна тварюко! — загорлав Преміор і навідліг ударив зв’язаного хлопця.
П’єро аж похилився від важкого удару, але і далі вперто мовчав. Тієї миті до кімнати ввійшла молода дружина Вандергольда.
— Повірте мені, — мовила вона напрочуд ніжним і співучим голосом, — ви тільки змарнуєте час. Можете його сікти і рубати на сто тисяч шматочків, як це робили китайські кати, все одно не почуєте ані слова. Але коли приведуть сюди його дядька, той заговорить. У всіх старих чутливе серце!
— Виявляється, ви мене добре знаєте, — Вандергольд ніжно подивився на дружину. — Але як ви це зробите, Преміоре? Адже старий зараз міцно спить.
— Дарма! Є чудова протидія скополамінові. Один укол — і Лотер прочумається.
Незабаром до кімнати ввели старого вченого. На нього було боляче дивитися, так він змарнів і постарів. Втома валила його з ніг, він хитався і тремтів. Та ось Лотер підвів голову, побачив небожа і здригнувся.
— П’єро, хлопчику мій! Ти тут!
— Я хочу ось що вам запропонувати, — сухо відказав Вандергольд. — Ви мусите підписати угоду, за якою передаєте в мою власність лотарит. Ваш винахід ніколи не буде застосовано в промисловості. За це ви матимете постійну ренту в чотири мільйони щорічно, і я звільню і вас, і племінника.
— Я відмовляюся, — із запалом промовив старий. — Я не хочу мати справу з такими бандитами!..
— Ви просто неможливі, пане Лотере. — Дружина Вандергольда солодко посміхнулася. — Гадаю, ви маєте якесь почуття до свого племінника?
— Я люблю його, мов рідного сина!
— Гм!.. Тоді ви, напевне, знаєте, голубе, що таке середньовічна катівня?
— Беріть мене на тортури, все одно я не скажу нічого! — скрикнув Клеман Лотер.
— Гай-гай! Ми надто поважаємо старість і науку, щоб торкнутися хоч волосинки на вашій голові, — вела далі пані Вандергольд. — Але ми хотіли б, щоб ви особисто пересвідчилися в перевазі сучасного прогресу. Американці дуже вигадливі. На голову людині надягають камеру, що стискає скроні, і потроху нагнітають повітря. Можна уявити, яке це жахливе відчуття! Коли пацієнт упертий, трапляється, що він втрачає розум або вмирає від крововиливу в мозок. Ідеальний засіб, бо він не лишає жодного сліду. Зараз ви побачите його дію на вашому племінникові…
— Дикуни, бандити, паскуди!
— Облиште, не бійтеся, дядечку! Я нічого не скажу! — закричав П’єро.
Преміор і Гране завовтузилися біля хлопця, прив’язуючи його до спинки фотеля. Потім вони одягли на голову малому гумову камеру, а Преміор велосипедною помпою почав гнати повітря.
Першу мить хлопцеві здалося, що залізний обруч стиснув йому скроні, що голова от-от лусне, а очі вилізуть з орбіт. Кілька хвилин він терпів, зціпивши зуби, але потім мимоволі з його грудей вихопився страшний зойк.
— Кати, мерзотники! — кричав Лотер, якого міцно тримав наглядач.
— Ну що, відкриєте мені секрет?
— Ніколи!
— Працюйте далі, мій друже, — наказала принцеса.
П’єро нічого не бачив. В очах у нього плив червоний туман. Біль був такий, що хотілося на весь світ закричати.
— Катувати дитину! Яка ганьба! — Старий весь тремтів.