П’єро пронизливо скрикнув, обличчя йому зблідло, і голова безсило впала на плече.
— Ви його вбили, негідники! — зойкнув Клеман Лотер і зненацька, випручнувшись із рук “санітара”, кинувся на Вандергольда.
Але хвилювання виявилось надто сильне для змученого діда. За кілька кроків від крісла нафтового короля Клеман Лотер підніс руки до чола, похитнувся і впав на килим долілиць. Підбіг наглядач і нахилився над тілом.
— Крововилив у мозок.
ДИТЯЧА В’ЯЗНИЦЯ
Крик розлігся в гарячому повітрі. Крізь стукіт дерев’яних черевиків усі почули, як хтось важко упав. Нараз донеслися грубі голоси і лайка.
— Гей, ви там, банда тварюк! Чого стали? Працюйте далі!..
На скелястій дорозі, що вела понад урвищем від кам’янистого пляжу до похмурого білого будинку з ґратами на вікнах, працювали діти, одягнені в грубу синю форму. Щодня хлопчики з виправного будинку Пентьєвр у Морбігані гнулися під тягарем, переносячи каміння. Оддалік за роботою стежили похмурі наглядачі. І от трапилось так, що один хлопець, знеможений непосильною роботою, послизнувся і впав із стрімкого урвища. За наказом наглядача всі знову заходилися працювати. Але хлопці загомоніли впівголоса, передаючи один одному: “Номер 6279 зламав ногу”. Бо у виправній в’язниці Пентьєвра, як і в усіх інших подібних установах, діти мусили забути своє ім’я, їх звали лише за номерами.
— Це жахливо, — прошепотів один підліток своєму сусідові, двадцятирічному юнакові, що його прозвано Квасолею за бліде обличчя.
Квасоля, не обертаючись, процідив крізь зуби, щоб не почула сторожа:
— Одразу видно, що ти новачок. Навпаки, це милість божа — зламати собі ногу. Є нагода принаймні кілька тижнів спокійно відпочити в шпиталі. Багато хлопців хотіли б зламати собі ногу. Три місяці тому номер 2348 відрізав собі на руці палець, щоб потрапити до шпиталю.
— Просто він глибоко порізався, — прошепотів сусід Квасолі.
— Він відтяв собі пальця.
— Та ні, бо…
— Гей, 7240-й, заткни пельку! — загорлав охоронник і спустився східцями до хлопців.
Це був грубий чоловік із набряклим кров’ю обличчям, свинячими очицями і прокуреними вусами. В руці він тримав нагая. Наблизившись, охоронник оперіщив Квасолю та його друга. На відповідь юнак тільки зареготав.
— Ач, розумник! Це тобі на майбутнє, бо завтра ти станеш вільний, і я вже не посаджу тебе в холодну. А ти, христосику, — і негідник обернувся до сусіда Квасолі, — не забувай, що тобі сидіти тут сім років. Гадаю, ти познайомишся ще з холодною.
Хлопець тільки зціпив зуби і, зігнувшись під ношею, почав підніматися сходами. Поперек пекло від удару. “Ні, я не марю, — думав він. — Це жахлива дійсність… Сім років я перебуватиму отут! Я не витримаю”. Сльози бриніли на очах бідоласі.
Новачок був П’єро Ланкрі. Відтоді як він опинився в Монбіжу, йому довелося пройти страшні випробування. Коли Лотерові стався крововилив у мозок, Гране витяг П’єро з кімнати і кинув у вогкий підвал замка. Там він лишався упродовж усього дня й ночі; здавалось, про нього зовсім забули. П’єро не знав, чи живий ще його дядько. Вночі хлопець не спав, а на ранок відчув страшенний голод. Нарешті служник приніс йому миску супу. Він жадібно проковтнув несмачну, гидку юшку, що відгонила ліками. Мабуть, у їжу поклали якесь зілля, бо хлопця одразу зморив глибокий сон.
Прокинувся він лише через добу в автомобілі, що віз його у Вернон. Його нудило, в роті було гірко, рука боліла. П’єро спробував підвести голову, заговорити, але дивна річ! Хоч він і не спав, проте не міг ясно мислити, а тіло було як колода — за наказом Преміора хлопцеві впорснули скополамін.
П’єро супроводжували двоє жандармів. Преміор і Гране повідомили жандармерію, що вони схопили безпритульного хлопчака, коли той намагався пограбувати замок Монбіжу. А мер селища Адоліс Персен, догоджаючи Вандергольдові, виступив за свідка і підтвердив заяву пройдисвітів.
На короткому суді П’єро побачив неймовірні речі. Він чув, як прокурор питав його, чому він хотів пограбувати замок Монбіжу, чи мав спільників, чому став безпритульний. П’єро не мав снаги відповісти і навіть не міг підвести голову, щоб побачити суддів. За нього відповів адвокат, що його, безперечно, купив Вандергольд. Адвокат сказав, що П’єро вже кілька місяців, як осиротів і живе без притулку, що він відмовився супроводжувані до Вандергольда свого дядька Клемана Лотера, який тяжко захворів, зазнавши невдачі в наукових дослідах; що перед нападом на маєток Вандергольда хлопець украв сто франків у всіма шанованого пана Адоліса Персена і той присягається, що бачив у хлопця великі гроші, напевно, теж украдені. “Допоможіть бідоласі, — закінчив адвокат, — віддайте його у виправний будинок до повноліття. Врешті про це просить у листі сам дядько, Клеман Лотер”.