Вражені люттю старого дурня, В’юн та Бурлака мовчки стали неподалік. Майор уважно придивлявся до скелі, за якою ховалися Гробак і П’єро.
Все сталося несподівано й швидко. Побачивши очікувану дичину, майор приклав до плеча рушницю. За двісті метрів од нього на вершині скелястого берега показалися дві дитячі постаті. Розітнувся перший постріл. Один із нещасних поточився і впав на землю. Майор знову натиснув курка. Але цю мить його хтось штовхнув. Бурлака недаремно підійшов ззаду. І все ж Бурлака помітив, що майор улучив. На тлі безхмарного неба було чітко видно, як на краєчку стрімкої скелі хлопець підняв руки, захитався і зник у морській безодні.
— Вам не вдалося перешкодити, я його теж застрелив, голодранця! — тріумфував негідник.
Стримуючи лють, двоє друзів поспішили до нещасних утікачів. Серед уламків каміння, заплющивши очі, лежав худенький хлопчина, кров цебеніла з пораненого плеча. Першою жертвою майора став Гробак…
— Куди ж зник другий? — здивовано запитав В’юн. — Може, це був П’єро…
Друзі подивилися вниз, де серед гранітних брил люто билися хвилі. Тіла ніде не було видно.
— Бідолашного поглинуло море, це точно! — Бурлака скрушно похитав головою.
На пляжі знову пролунали два постріли. Полювання на дітей тривало.
БАР “ЗІРКА”
Щовечора найзаможніші відпочиваючі збиралися в “Зірці”, невеличкому барі. Цього вечора там панувало велике пожвавлення. Відвідувачів обслуговувала Анік, дочка рибалки з Карнака, що за звичаєм селян округи Орей носила зачіску, схожу на дашок.
Коло столу майора Муфлона і пана Дювіньйона точилася голосна розмова. Чоловіки гаряче і з подробицями розповідали слухачам, як стріляли з рушниць у втікачів із виправної в’язниці, коли ті намагалися прорватися через перешийок. В’юнові і Бурлаці пощастило припинити розправу, що була для багатих нероб просто забавкою.
Жандарми прибули з Орея вже після згаданих подій. Це були здоровані, яким набридла повсякденна робота, і тому їм було приємно виконувати нове доручення — полювати на дітей-втікачів. Пораненого Гробака було перенесено на перший поверх бару, і хазяйка погодилася надати незайняту кімнату для туристів.
— На скелястому березі, — гримав майор, стукаючи кулаком об стіл, аж дзвеніли чарки, — на скелястому березі я бачу цих бандитів, націляюсь (тут майор удав, ніби прикладає рушницю) і — бах! бах! Чудовий дуплет! З мого “Гамерлеса” я ніколи не мазав. Зброя виключна! З нею я полював на хижаків у Конго. Уявіть собі, в червні 1928 року я звалив з цього карабіна слона. Розкішні тварини!.. Так от…
— Ви вже нам розповідали про свій дуплет, — перебив надокучливого майора Дювіньйон.
— Так-так, дуплет!
— Однак ми знайшли лише одного пораненого, того, що зараз лежить унизу.
— Я даю вам слово офіцера, пане Дювіньйоне, що влучив у них двома пострілами!
— Тоді дивно, що ми знайшли тільки одне тіло, — сухо і невдоволено промовив ділок.
Майор побагровів.
— Другий упав у хвилі… Такі речі часто трапляються, коли полюєш на березі моря. Пам’ятаю, як на диких качок я…
Знову розгорілися жваві суперечки між мисливцями за дітьми. Врешті майор послався на В’юна та Бурлаку, як на свідків. Анік пішла їх кликати. Гробак лежав непритомний майже півдня, аж поки прийшов лікар. Він витяг кулю, перев’язав хлопця і запевнив, що рана не тяжка.
В’юн та Бурлака оббігли майже весь півострів Кіберон, шукаючи П’єро. Вони повернулися на те саме місце, де було поранено Гробака і де високий берег круто уривався над морем. Схилившись над урвищем, друзі довго вдивлялися униз. Потім подалися до тюрми, куди жандарми вже тягли похнюплених збіглих колоністів до їхнього ненависного пекла. О сьомій годині вечора якийсь жандарм повідомив друзів, що не пощастило зловити лише п’ятьох колоністів. Серед тих, кого перелічив жандарм, був і П’єро Ланкрі…
Поранений кволо всміхнувся до юнаків.
— Негідники! — обурювався В’юн. — Стріляти в малих з рушниць! Коли б не ми, пристрелили б тебе, це точно!
— А той хлопець, що був зі мною, куди він подівся? — запитав Гробак.
— Він зник, — відповів Бурлака. — Як звали твого друга?..
Саме цієї хвилини до кімнати зайшла Анік.
— Пане, вас там питають нагорі, здається, у важливій справі…
— Зараз прийдемо, почекай! — кинув В’юн і знову нетерпляче обернувся до Гробака.
— Уявляєте, ніхто у нас не звав один одного на ім’я, ми тільки знали номер або прізвисько. А цей був новачок, всього вісім днів просидів. Але я добре пам’ятаю, він сам мені казав, що його звуть П’єро.