— Якраз вчасно! — вигукнув В’юн, розтираючи заніміле тіло.
— Якщо вибух має статися о другій годині, — промовив П’єро, — у нас лишилося ще п’ять хвилин.
— Треба втікати підземеллям!
— Ні, Бурлаче, нас може засипати. Ми повинні тікати машиною, а не пішки. Це єдина можливість врятувати Клемана Лотера. Треба робити це негайно, бо незабаром з’явиться Преміор, і буде пізно. Коли б вирвати шнур!..
— Неможливо, — промовив В’юн. — Бандити передбачили все. Двері в льох замкнуто, і вогонь зараз спускається вниз. Не гаймо ж часу, біжімо, інакше злетимо в повітря!
— Що воно за двері? — вигукнув Бурлака. — Ану зачекайте лишень!
Паруб’яга розігнався і вдарив їх плечем. Двері труснулись, але витримали удар. Бурлака з люттю вдарив ще і ще раз.
— Чорти б їх узяли!
— Лишилося ще три хвилини! — крикнув П’єро.
— Що ж, тепер кінець. — В’юн кволо посміхнувся.
ДИНАМІТНИЙ НАБІЙ
Бурлака роззирнувся і, щось надумавши, кинувся до столу, що коло нього годину тому ласував Преміор. Тарілки з недоїдками брязнули об паркет. Цей масивний різьблений стіл завдовжки два метри витесано з окоренка велетня дуба. Він був такий важкий, що В’юн і П’єро вдвох ледве могли його посунути до вікна. Але Бурлака схопив стіл обіруч і легко підняв, наче соснову дошку. Тримаючи його поперед себе як таран, він розбігся і щосили вдарив у двері, що вели до підвальної комірчини. Двері витримали удар. За другим разом замок одскочив, стулки тріснули і впали на сходи. Бурлака бубухнув за ними. Не чекаючи, поки він підведеться, В’юн гайнув униз по сходах. За мить він піднявся нагору, тримаючи в руках залишок бікфордового шнура завдовжки з палець…
— Не гаймо ж часу! — крикнув В’юн. — Ці мерзотники десь поблизу чекають на вибух. Якщо його не почують, то за чверть години вони прийдуть сюди. Треба негайно втікати через потаємний хід!
Але П’єро сказав:
— Я не згоден. Подумай лишень: ми вже знаємо, де зараз Клеман Лотер. І навіщо кидати машину, якою завтра ми можемо дістатися Бедежюна і врятувати мого дядька? Треба вигадати час і випередити Преміора.
Бурлака пристав на думку П’єро.
— Але ж бандити Вандергольда приїхали машинами, — завважив В’юн. — Вони гнатимуться за нами! Як нам їх спекатися?
П’єро розповів друзям, що він встиг вивести з ладу автомашини гангстерської зграї.
— Що ж, спробуємо проскочити нашим стареньким “Морелем”.
Машина, як відомо, стояла в Жекеровій стельмашні. Потрібно лише висадити двері динамітом і, користуючись із того, що вибух приспить бандитів, тікати.
Бурлака підняв передній капот і покришку багажника і порадив П’єро сісти серед клунків і накритися ковдрами. Наближалася рішуча хвилина. В’юн спустився до сховища з вибухівкою і виніс динамітний набій.
— Треба використати якнайкраще цей подарунок Преміора і Любова. От спасибі їм!
Парижанин підклав динаміт під двері і підпалив шнура. Почулося шипіння, засмерділо порохом. Ледве він устиг скочити в машину і зіщулитися поруч П’єро, як розлігся вибух, приглушений низьким склепінням підвалу. Машину хитнуло повітряною хвилею, густий дим виповнив коридор. Мур попереду обвалився, відкривши широкий вилам. Машина втікачів підстрибнула на купі уламків, мало не ввігнавшись в огорожу, але міцна рука водія вчасно вивернула кермо. У місячному сяйві прослалася звивиста дорога. “Морель” помчав уперед.
Коли вибух струснув повітря, бандити попадали долілиць.
Але на подив досвідченого артилериста Любова, вибух був несильний! Кілька секунд він лежачи чекав, що от-от земля важко струснеться, але потім, нічого не розуміючи, підвів голову і поглянув на замок. Саме ту мить жовта перегонова машина вискочила з хмари диму.
— До зброї! — заволав врангелівець. — Ці шельми втікають у своїй машині!
Незважаючи на свою огрядність, Преміор, немов обпечений, схопився на ноги.
— Вогонь! Вогонь! Та стріляйте ж, ідіоти, бо вони втечуть!
Він схопив автомат, і нічну тишу розірвала черга. Любов теж зняв безладну стрілянину.
Та втікачам уже кулі були не страшні. Після кількох карколомних поворотів машина зникла в лісі. Преміор і Любов такі були приголомшені, що не могли як елід лучити.
А в цей час Бурлака гнав машину путівцем, що за двадцять кілометрів виходив на шосе між Сольє і Отеном.
— В Отені заправимося, — спокійно звернувся до щасливих друзів Бурлака.
СПЕЦІАЛЬНИЙ КОРЕСПОНДЕНТ “ВЕЧІРНЬОГО ПАРИЖА”