Автомобіль розвернувся і помчав назад, до Отена.
— Ні, зарано ще прощатися з пригодами! — прошепотів Преміор на вухо Любову.
БЕДЕЖЮН
Вечоріло. Весь день їхали по шосе на Ніццу. В очах миготіли яскраві рекламні щити, що вихваляли курорти Канн, його готелі і пляжі, пансіонати й ресторації. Залишилися позаду заводи Крезо в хмарах диму і кіптяви, Валанс, долина Рони, мальовничі селища Дофіне. Лише на кілька хвилин втікачі зупинилися в Греноблі, щоб нашвидкуруч поїсти, долити в баки пальне, і знов у путь. Назустріч мчали машини з засмаглими веселими пасажирами — парижани поверталися додому після літнього відпочинку.
В’юн двічі заступав Бурлаку за кермом, і той дрімав на задньому сидінні. Зараз В’юн мав вести машину до Бедежюна. П’єро також заснув, незважаючи на радісне збудження і хвилювання після важких випробувань.
Минули ущелину Де-ля-Круа, потім спустилися до Сістерона і їхали долиною Дюранса. Нарешті ргопереду стало видно Дінь. Автомобіль як вихор промчав спокійними платановими алеями гарного містечка. До Бедежюна лишилося кілька кілометрів, мабуть, найважчих за весь шлях. Селище десь загубилося на високорівні, що домінувала над Дінем.
Бурлака обережно повів машину вузькою стежкою, що вилася на дні ущелини. Високо на скелі мовчазною сторожею вимальовувались руїни замка королеви Жанни. Часто траплялися гарячі мінеральні джерела у хмарках пари. На піску та ріні громадилися кристали найхимерніших форм. У Діні їх продавали як сувеніри.
Та ось ущелина звузилася і тут дорога розгалужувалася: одна стежка поп’ялася нагору, друга крутилася далі. Обидві вели до Бедежюна, але біля них стояли дороговкази: “Небезпечно, їхати машиною заборонено”.
— Не знаю, кудою їхати, — розгубився П’єро. — А, все одно! Спробуємо дістатися ущелиною.
Дорога виявилася жахливою. Ліворуч похилилися телеграфні стовпи, що нагадували про той час, коли тут ще їздили. Кам’яні придорожні стовпчики розсипалися, багато телеграфних стовпів було зрубано, і скрізь звисали обірвані й заіржавілі дроти.
Часті зливи, такі страшні в Нижніх Альпах, зруйнували дорогу. Іноді вона просто зникала, розмита потоками, наче піщаний пиріг. Кілька разів друзі вилазили з машини, тоді як В’юн обережно виїздив на струхлявілий місток або ж їхав краєчком ненадійного схилу, на якому грузли колеса.
Навколо знімалися, наче в муках першотворення землі, зморшкуваті й порепані скелі, поодинокі миршаві дерева чудом трималися на кам’янистому, виснаженому грунті. Тільки де-не-де визирали пучечки лаванди та благенькі кущі букшпану. Звернувши з долини, дорога круто пішла вгору через осипища чорного лупаку, розмеленого на порох і схожого на сажу. Подеколи неможливо було продертися крізь зарості ожини й чагарника. Потужний автомобіль ледве повз нагору, і Бурлака з П’єро мусили його підштовхувати, наче старий диліжанс.
— Назад я оберу інший шлях, немає дурнів! — скаржився засапаний Бурлака. — Важчої дороги, ніж ця, певно, ніде не знайдеш.
Несподівано наші мандрівники опинилися на плато, зарослому ріденькою травою. Далі йшов справжній путівець, та й бур’яну поменшало. За півтора кілометра звідси, напівсхована горбами, бовваніла дзвіниця Бедежюна. Вона була зовсім зруйнована, і лише кілька черепиць трималося на голих кроквах. Сутеніло. В сухому бур’яні і заростях букшпану пронизливо сюрчали коники. Прохолодний вітер свистів серед каміння і в кущиках трави.
— Наближається буря!
Бурлака показав на зловісну чорну хмару, що насувалася з Кастелана.
— Поспішімо ж, поки не почалася злива, — занепокоївся В’юн. — Треба пильнувати. Нас ніхто не помітить, бо будинки ховаються в долині, а вітер приглушить шум мотора. Як тільки в’їдемо в селище, то підемо на розвідки…
Зруйновані і покинуті селища Верхнього Прованса справляють на туристів і мандрівників моторошне враження. В мертвому селищі Бедежюні, розташованому на дикому й випаленому сонцем узгір’ї, було з десятеро халуп. Дахи діряві, на вітрі гойдалися відірвані віконниці. Біля порогів ще стояли ослони, зогнилі дерев’яні паркани огороджували квітники й кущі троянд та глоду. Через гірський потік, що перетинав селище, було перекинуто легенький кам’яний місток із поручнями, відполірованими не одним поколінням селян, які вечорами тут відпочивали.