— Еге ж, прямо-таки дід… Ти ж ні Хрущова не застав, ні Сталіна… Звідки у тебе любов до Йосифа Віссаріоновича?
— А татуньо працював у мисливському господарстві, його Василь Йосифович держав, син вождя… І консервів привезе єгерям, і пляшку кожному..: Що не попросиш — покрівлю там чи скло, — всім допомагав, і хабарів, як тепер, не брав: усе від щирого серця… За це його масони з сіоністами й погубили мученицькою — смертю.
— А масони — це хто?
— Як хто? Вороги народу, неросіяни.
— А сіоністи?
— То це ж євреї! Ви що, жартуєте, дядьку?
— Чому? Просто цікавлюсь, як ти собі це мислиш. Радищева у школі вивчав?
— Аякже! Досі пам’ятаю, дуже добре писав про страждання народу…
— До речі, він був масоном, Радищев…
— Ви, дядьку, припиніть наклеп зводити на російського письменника, а то висаджу, та й годі…
— Христом присягаюсь, це так, — серйозно відповів Костенко. — Для інтересу зайди в бібліотеку, подивись видання Радищева, там про це сказано…
— Хіба у нас бібліотека?! Самі зібрання творів — то Брежнєв був, то суслови там усякі з соломенцевими, двох слів сказати не можуть, а туди ж — за Пушкіним у ряд…
— Сіоністи, — засміявся Костенко. — Дорогу, мабуть, також вони, сіоністи, заважають прокласти, на вибоїнах трясемося?!
— У них руки довгі… Якби від нас залежало — давно проклали б…
— Отак би й проклали!
— А ти піди до виконкому, поткнись! З Гушосдором поговори! Завертай голоблі — та й годі!
— Масони там сидять? Неросіяни?
— Та чого ви з цими масонами до мене причепилися, дядьку? Всі про них говорять, що ж, людям не вірити?!
— Про них не всі говорять, про них наші царі говорили з охранкою… Та Гітлер… Добре, біс з ними, з цими масонами… М’ясо дають? Ковбасу? Сир?
Шофер скосив очі на Костенка, примружившись, подивився на нього заново, холодно:
— А взагалі ви наш?
— Ні, українець…
— Ну, тут різниці немає, що хохол, що русак…
— Так думаєш?
— А що? Якби ви чуркою були — я вас по фізіономії розпізнав би, якогось там прибалтійця — по вимові, я з ними в армії служив, акуратні хлопці, своїх скривдити не дадуть, молодці, це лише ми розкололися, тільки й ждемо, аби з’їсти один одного, наче шакали якісь…
…Генерал Трехов відмахнувся від костенківського посвідчення:
— Я кожній людині радий, голубе мій, живу самотній, ласкаво прошу до зали…
У Костенка потепліло на серці: «зала» була кімнатою метрів шістнадцять, уздовж усіх стін стелажі з газетами, журналами й книжками, затишний абажур, такий у бабусі був, тільки в неї білий, а в цього — червоний; спаленька крихітна, метрів шість, зате кухня з російською піччю — справжня, простора, а втім, подумав Костенко, йому тут щось заважало, потім вбагнув — холодильник; чужорідний.
Генерал немовби зрозумів його:
— Погріб чудовий, голубе мій, тільки я двічі впав, насилу вичухався, довелося згвалтувати російську первозданність атрибутом антиекологічної цивілізації… На жаль, молочко з погреба не порівняти з тим, що зберігається в холодильнику, але роки вносять свої корективи… Чайку з дороги? Хлібця з салом?
— Ні від чайку, ні від хліба з салом не відмовлюсь, товаришу генерал…
— Моє ім’я й по батькові легко запам’ятовуються, голубе мій… Я Іван Іванович… А ви?
— Владислав Романович.
— Хороше співзвуччя. Дуже розкотисте, якесь театральне… Сідайте, зараз нагодую… У якій справі прийшли?
— Я з приводу Зої Федорової…
— Хто це?
— Актриса, яку вбили вісім років тому…
— Стривайте, стривайте, я її реабілітував начебто… Так?
— Саме так… Я думав, ви її одразу згадаєте…
— Через мене пройшли десятки тисяч людей, Владиславе Романовичу… Я й Сергія Корольова справу закривав, і Туполєва, і дітей Мікояна, і Тату Окуневську реабілітував, дружину мого фронтового друга Бориса Горбатова, і Павла Васильєва, геніального сибірського поета… Пильняка, Бабеля, Тухачевського, Мандельштама, Мейєрхольда, Вознесенського, Міхоелса — хіба всіх у пам’яті вдержиш?! Мабуть, її справа була легка, а в інших доводилося розбиратись, голубе мій… Таких свідчень понавибивали, стількох свідків виставили… Липа? Ясна річ… Але — доведи! Молотов вимагав розгорнутих довідок по кожній справі, особливо коли це стосувалося військових, його ж підпис там стояв… Каганович звелів довідки на всіх секретарів райкомів Москви йому особисто пересилати… Про Наркомшлях — також… Микита Сергійович безперестану цікавився Україною, тільки Ворошилов і вусом не повів… До речі, знаєте, як він пив? Дві чарки горілки, а після — для похмільної бадьорості — фужер шампанського. І — все. Умів пити, знав, коли зупинитись… Але він уже тоді, голубе мій, мало що сприймав, ширяв, так би мовити, вважав, що коли Хрущов у своїй промові сказав, мовляв, Сталін звинувачував Ворошилова — «німецький шпигун», то з нього всі списки автоматично знімуться, але ж його підпис також стояв під сотнями тисяч…