…Обличчя генерала було пергаментним, скроні запали, стали жовтуватими, голубуваті прожилки почервоніли й зримо, раз по раз судорожно завмираючи, пульсували, начебто були окремо від застиглих, звернених на стелю очей.
— Я, Строїлов Володимир Іванович, боюсь реанімації сталінізму, — він говорив через силу, намагаючись глибоко вдихнути, облизував сухим язиком вкриті смагою губи. — Я бачу, як ми повертаємо праворуч… Ті, хто почав революцію перебудови, стали боятися її розмаху… Я не проти того, коли сперечаються на вулицях, я за те, щоб стикалися різні думки… Але я був і лишуся противником націонал-соціалізму і сталінізму… Обидві ці іпостасі зараз перейшли в атаку… На нас… На нещасну країну… Народ, який багато років був позбавлений знання, слухає демагогів — нацисти завжди лементують голосніше за всіх… А сталіністи повторюють те, що втовкмачували в голови нещасних людей останні шістдесят п’ять років… Уся наша історія — це історія абсолютистських заборон, на цьому й зіграв Сталін… Він став Йосифом Першим, і це лягло на підготовлений грунт: людей відучили самостійно думати й позбавили права на вільну працю — без наказу й наглядача, — ждали того, хто рявкне, хто вдарить, посадить, скарає… Діждались… Я побачив фотографію того, кого знав на прізвище Сорокін, Євгеній Васильович… Нехай капітан Строїлов дасть нам це фото зараз же… Прилучіть його до моєї заяви… До цієї позовної заяви… Сорокін бігає підтюпцем… Так, так, я в повній свідомості. Я хочу підписати записану вами сторінку… Адже ви пишете протокол? Чи тільки фіксуєте мій голос?
— І те й те, Володимире Івановичу, — відповів прокурор. — Усе робиться по закону, же хвилюйтесь…
— Я не знаю, що таке «хвилюватися»… Останніми днями я став боятися, це страшніше… Сорокін бігає підтюпцем у кросовках, котрі коштують сотні карбованців… У спортивному костюмі, таких не буває на прилавках магазинів. Він живе чудово, і це той, кого засудили за «незаконні методи проведення слідства»… Чому ні Русланову, ні Федорову, ні мене не викликали як Свідків? Це неправильно, що його звинуватили в «незаконних методах»… Такі методи були законні тоді… Я розкажу вам, які це були методи… Він і його товариші по службі — якщо їх так можна називати — зв’язували мені руки за спиною, крутили джгутом ноги й тягли потилицю до п’ят… Це називалось у них «гімнаст». Підклавши під обличчя подушку, вони били мене гумовою палицею по шиї… Такий допит тривав протягом десяти годин — поки я непритомнів… Сорокін вимагав, щоб я признався, нібито виконував шпигунські завдання члена Політбюро Вознесенського… І секретаря ЦК Кузнецова… Потім він засовував мені в ніс шланг від клізми й пускав гарячу воду… А мене прив’язували до стільця… І я захлинався, а він стояв наді мною й сміявсь… А з стіни, з-за його спини, на мене дивився той, кого й тепер багато хто хотів би, — фашист на ім’я Сталін… Руками сорокіних Сталін убивав мислячих, йому треба було привести до владарювання покірних кретинів, щоб у країні вічно було пекло… Немає слів, щоб пояснити те, що відбувалося… Ви встигаєте писати?
— Так, таточку, — схлипнув Строїлов, — товариші встигають, ти тільки не поспішай, ти стомився…
Лікар узяв руку генерала, намацав пульс, скрушно похитав головою; старий роздратовано поморщився:
— Дайте я підпишу те, що наговорив… Форми протоколів допиту лишилися колишніми? Як і в той час? Ех, ви… Дайте ручку…
— Володимире Івановичу, — сказав прокурор, — ви підпишете, коли ми все закінчимо…
— Ні… Зараз… У мене в будь-яку хвилину може зупинитись серце…
Він повільно стиснув у посинілих пальцях перо й підписав дві сторінки.
— Добре… Дякую… Хочу продовжити… Сорокін називав мені сотні імен, мені здавалося, що він хотів перетворити всю країну, всіх людей у ворогів народу… Він торгаш від природи, він торгувався за кожного, вимолював, обіцяв, знову бив…
Чекіст, який приїхав разом з прокурором, спитав:
— Володимире Івановичу, скільки разів він катував вас на допитах?
— Не пригадую…
— Дуже важливо, щоб ви згадали… Це дуже важливо для слідства…
— Я сидів у внутрішній три роки… На допити він викликав мене разів чотири на тиждень… Один день говорив, лякав, плутав… Три дні — катував… Полічіть самі… Ага, я ще пролежав у лікарні два місяці… Після тортур у мене стався параліч лівої ноги… Він буй п’яний, коли бив мене, і попадав дубинкою не по сідниці, а по хребту… Це було в п’ятдесятому, в травні місяці… Точніше — Першого травня… Я музику на вулицях чув… Лозунги викрикували по радіо… А ще я можу свідчити про Лідію Русланову і Зою Федорову… Він їх так мучив, як мене… Він їх ставив у карцер, у кам’яну шафу… На добу ставив, на три — не поворухнутись, як у труні…