Найдужче він боявся тихих розмов за спиною про те, як добратися на поминки, що вдалося дістати на стіл, хто з ким поїде, де треба прихопити ще одну пляшку; в храмі скорботи бездумні включався суєтний лічильник плотського життя, немов скинули вантаж — і гайда далі…
Костенко все-таки пересилив себе, набрав номер; усе зрозумів, почувши жіночий голос: чомусь у домі, де помирають, до телефону підходить саме жінка.
— Що? — спитав Костенко, жахаючись безглуздості свого запитання. — Де Андрій Володимирович?
— Подзвоніть пізніше, — тихо відповіла жінка, — він збирає батька…
— У госпіталь?
— Ні… Збирає… Одягає його… Володимир Іванович помер…
— Скажіть, що Костенко дзвонив… Скажіть… Я дуже… Словом, сумую… З ним я, скажіть… Серцем з ним… Я приїду…
Поклавши трубку, він виразно побачив обличчя генерала, бездонні голубі очі, скорботний рот з опущеними куточками й акуратно заштопані рукава старенького светра (а я навіть не знаю, що сталося з дружиною капітана; чому розлучився; така сімейна людина; правильно, «ніжним дається печаль»; хто їм готував, хто прав; як пізно ми згадуємо про всі ці дрібниці, які й визначають життя). Саме ці заштопані рукава, латана скатертина на столі й скрипливі крісла він згадував зараз дуже чітко; хто пояснить вимогливу вибірковість пам’яті?
Через «вокі-токі» Костенко викликав чергового; той ніби зрозумів, що цікавить полковника.
— Никодимова і невідомий з квітами стоять біля стойки офіційних делегацій… і — Добре… Нехай наша дівчина попросить їх негайно подзвонити в Росконцерт… Дейвіда запросіть у депутатський, я туди підійду… Нехай товариші дивляться за Никодимовою та її супутником. Після розмови з Росконцертом вони комусь дзвонитимуть, мене цікавить цей номер… Нікого з тих, чиї фото я показував, у залі немає?
— Ні.
— А на стоянці?
— Також.
— Тут мусить бути ще хтось… Будьте пильні…
Через три хвилини Костенко підвівся, надів темні окуляри й, пройшовши через службовий вхід, рушив назустріч.
Дейвіду, який, весело теревенячи з аерофлотівською дівчиною, дріботів до депутатського залу.
Костенко пристроївся поряд, кивнув дівчині: «Спасибі», — і, взявши Дейвіда під руку, тихо спитав:
— З приїздом, Давидов, пригадуєте мене?
— У чому справа? Хто ви? — Дейвід злякано обернувся до нього й, пополотнівши, спробував висмикнути руку.
Костенко похитав головою:
— Десять хвилин тому ваші знайомі вбили дуже хорошого чоловіка… Він проходив по одній статті з Зоєю Олексіївною Федоровою… Ходімо кави вип’ємо, тут поряд… Люди ж навколо, нема чого хвилюватися; треба переговорити…
— Стривайте, стривайте! Ви товариш Костенко?! — удавано здивувався Дейвід. — Радий вас бачити…
— З приводу радості — не треба!
— Ні, але ж ви мене ошелешили! «Мої знайомі», когось убили»! Про що ви?!
— Ходімо сядемо… Не треба на проході товктися…
— Знаєте що, товаришу Костенко, давайте розставимо крапки над «і». — Дейвід хотів витягти сигарети, але ніяк не міг попасти у кишеню. — Я ніякий не Давидов, а Джозеф Дейвід, громадянин США… І я перебуваю у міжнародній зоні, а не в Росії! Я ще не перейшов вашого кордону… Тому я зараз зчиню такий крик, що Горбачову з його перебудовою це не сподобається, а вже нашому Бушу тим паче…
— Ви кордону не перейшли, — погодився Костенко, — зате ваш паспорт перейшов… Ви ж його самі аерофлотівській дівчині віддали…
— Це провокація, — сказав Дейвід погаслим голосом. — Я протестую…
— Проти чого? Я запрошую вас випити чашку кави… Всього лише… Розмовлятимемо на людях, секретів особливих немає… Хоча ви можете попросити мене перенести розмову в інше місце, без свідків, — щоб у вас не було неприємностей у Нью-Йорку… Це лише здається, що Двадцять третя вулиця і ресторан «Ель Кіхоте» далеко від Шереметьєва…
Дейвід здригнувся:
— Звідки ви зна… Добре, я не проти, вип’ємо кави, але я не розумію, у чому справа? Мене люди ждуть…
— Якщо хороші люди — підождуть.
Костенко підвів Дейвіда до порожнього столика, неуважно кивнув на стілець, підійшов до стойки бару; галаслива група туристів, що вилітала «по трасі дружби Москва — Берлін», товпилася біля бару; судячи з одягу, туристи з провінції, колір піджаків і штанів гнітючо брунатно-чорний; коли ж ми одягнемо по-людськи нещасних, щоб в нас не тикали пальцями? Де совість у тих, хто зобов’язаний думати про престиж країни? Адже стрічають по одежі…
Замовивши каву, бутерброди з ковбасою і дві чарки горілки, Костенко терпляче чекав, поки все це поставлять на піднос; не обертався, був певен, що Дейвід жде його, готуючись до розмови, гарячково продумує варіанти відповідей, а запитань може бути безліч, є чум поцікавитись; це добре, що він зараз б’ється жопою об асфальт, нехай собі, голубок…