Витягіпп з авоськи (навмисне купив непримітну, на такі ні «мусори» не заздряться, ні злодюги) пляшку коньяку, роздряпав пробку, припав до шийки, пив великими ковтками, вкотре вже вмовляючи себе, що це остання, зараз треба бути тверезим, треба пригасати рішення, можуть бути розбори й товковища, треба бути завжди зосередженим, це тобі не профспілкові збори, кожне слово треба виважувати, у будь-яку мить бути готовим до несподіванок, на таких процесах усе вирішує мить: зумієш вчасно відмахнутися — твоє щастя, ні — смерть, вибачай, усе по закону…
Метаючись по Москві, Варенов гарячково шукав вихід; йому здавалося, що порятунок десь поряд, хоч думки були рвані, плутані, огризки якісь; він вірив, що думка живе окремо від плоті, за своїми, непідвладними людині законами, і те, що судилося, станеться без людської на те волі, само по собі.
До тієї секунди, поки поїзд рушив, Варенов не зовсім розумів, чому він поїхав саме в Сочі, а не в Дніпропетровськ, Ашхабад, П’ятигорськ, Ригу чи Одесу, де також були надійні люди; тільки відірвавшись од пляшки й відчувши лагідне тепло, він збагнув, що в Сочі йому потрібен Півень, який знав багатьох авторитетів у країні, бо постачав їхній охороні магнітофонні записи найпопулярніших співаків та ансамблів. Саме він, Півень, може дати наводку на Артиста.
А коли Артиста пощастить нейтралізувати, тоді все це закриється само по собі: єдиний свідок його розламу раз і назавжди замовкне.
Добре, замовкне, дуже добре, але ж Еміль спитає, де я був весь цей час. Що відповідати? А дуже просто: побачив потрійне спостереження, топтали навіть у під’їзді, вирішив схлинути, відірватись, а вже потім, упевнившись, що чистий, подзвонив би.
Він знову припав до пляшки: хміль не брав, лише проймав озноб, зате не так сильно тіпало.
Варенов лежав на кушетці, розтираючи отерплі, задерев’янілі пальці об м’яку ковдру. Гаразд, припустимо, я все йому викладу. Що я зробив би на його місці? Як повівся б?
Коли у двері різко постукали, Варенов підскочив, відчувши безнадійну закупореність: якщо ввійдуть «мусори», нічого не лишається, як тягти руки вгору; але на порозі стояла провідниця:
— Постелити вам?
— Що?! Звичайно, постеліть!
— Квиточок ваш, будь ласка…
— У мене два… Приятель пізніше сяде… В Харкові…
Провідниця посміхнулась:
— А може, приятелька?
Він похитав головою й, глянувши на жінку — під п’ятдесят, але міцненька, з гро ю, — вийняв з кишені стольник:
— Може, пляшечку знайдете?
…Прийшла вона до нього, коли проїхали Тулу; відчуваючи дзвінке тремтіння, він швидко роздяг її, нервово, як хлопчисько, брязкаючи ременем, роздягся сам, потягнувся до її рота пошерхлими губами й, застогнавши жалісливо, почув її благальне: «Тихше, почують, любенький…»
Прокинувся він уночі; в купе нікого не було; схопився, обмацав кишені куртки — пачки грошей були на місці.
А якщо вона їх побачила? Здасть, неодмінно здасть; вийшов на перон у Харкові; молоденька провідниця, яка змінила напарницю, подивилася на нього лукаво й усміхнулася.
Зникнути, чи що? Ще гірше — телеграму дадуть; що буде те й буде; повернувсь у вагон, пошкрібся в перше купе, відчинив двері: жінка спала, вкривши обличчя рукою; він поклав крижану долоню на її плече, шепнув:
— Чому ти пішла? Я жду…
— Зараз, — відповіла вона, — як тільки рушимо… Ти ж захропів, я й подумала, що тебе на всю ніч зморило…
…У Сочі він вийшов виспаний, уже не трусило його, але випити страшенно хотілося; благав себе: «Підожди, не можна зараз, потім, після Півня, захмелієш і все погубиш». Але хтось інший, що жив у ньому, посміювався: «Усе погубиш саме тоді, коли не вип’єш. Півень відчує у тобі страх, а з ним треба жорстко розмовляти, держати марку, та ти ж мереживо не вмієш плести, коли не хильнеш».
На привокзальній площі взяв таксі, сказав везти в «Ахун», накрив стіл на дві персони; зарядивши офіціанта, попросив принести ікорки, осетрини, балика, жадібно випив тягучу соцьку й одразу подзвонив Півню:
— Жду, друже! Пропоную виступити по високому розбору…
— Зараз не можу, Варево… Чому ж заздалегідь не повідомив?
— Я щойно з літака… Стіл накритий…