— У мене не було даних, капітане… Я відчував це…
— Ви не в театрі працюєте, а в карному розшуку.
— Я, між іншим, ніде не працюю… Отже, дозвольте мені жити так, як я хочу… І якби я, вірячи своїм відчуттям, не звернувся до Миколки Ступакова і він мені не дав на допомогу двох хлопців, Володимир Іванович не помер би у вас на руках, а лежав би на підлозі, проколотий шилом!
— Ідіть звідси…
— Нікуди я не піду… Пробачте, що ляпнув… це жорстоко… Прошу вас, простіть… Я дуже не люблю просити, розумієте? І повторювати не вмію двічі… Мабуть, це погано…
— Можете дати слово, що у вас не було фактів?
— Клянуся… Це дуже страшно — жити відчуттями, але без цього в нашій професії не можна… Думаєте, мені легко носити це в собі? А ще я відчуваю, що Сорокін може втекти…
— Дайте сигарету…
— Не дам.
— Я не курив тільки заради та… Дайте, не треба бути класною дамою, дайте…
Костенко простяг йому пачку і, підхопивши свій кульок, пішов на кухню.
Там було холодно, шибок, звичайно, ніхто не вставив; Костенко знайшов стару ковдру, забив стулку, ввімкнув газ, знайшов сковорідку, підсмажив варену ковбасу, зробив бутерброди з сиром і, заглянувши до кімнати (Строїлов знову лежав під пледом), спитав:
— Сюди принести?
— Не хочу…
— Я ж старався…
— Їжте… І пийте на здоров’я… Я вам не заважаю.
— Андрію, я розумію, як вам боляче… Але навіщо людей ображати? У вас було страшне дитинство… А в мене? Батько загинув, мати — медсестра… Я голодним був до того дня, поки не вступив до університету… Одержав стипендію — двадцять сім з полтиною, — вперше наївся від пуза… це дуже принизливо — бути голодним, Андрію, й ходити в одних черевиках по три роки… У мене відтоді пальці підвернуті, нога ж росла, а купити нові черевики не могли… І кімнатка у нас була біля кухні — вісім метрів… Стінка фанерна, шепіт чути… А в університеті треба було кожного дня дякувати товаришеві Сталіну за щасливе життя, якого не знає жодна людина на землі… Ми з порваними душами жили..» — Як це? Все розуміти й мовчати?
— А ви самі коли заговорили?! І не плутайте мене, обірванця, з собою! Ви після п’ятдесят третього стали недоторканим, Андрію Володимировичу! І спробуйте заперечити, що я не правду кажу!
— Петька Якір теж був недоторканий? Або Красін? Онук того, наркома?! Саджали обох! Мучили, погубили!
— Вас також саджали?
— Хочете довести, що і я тварюка?! Сам знаю… Налийте склянку…
Строїлов випив, від закуски відмовився, понюхав шматок хліба. Костенко лагідно всміхнувся:
— Не думав, що ви так умієте.
— Невелика наука… знаєте, як серце крається?
— Здогадуюсь…
Строїлов похитав головою:
— Ні… Не знаєте… Коли батько повернувся… Налийте ще… Спасибі…
— Закусіть…
— Я не п’янію… Так от… Коли батько повернувся, він одразу по мене приїхав… У дитячий приют… А я від нього виривався… Кричав: «Іди геть, я не хочу!» Звивався, коли на руки взяв, по щоках… бив… Плював йому… в очі…
Костенко прикрив обличчя долонями, налив собі горілки, тягуче випив її, теж не закушував, вона зараз була рятівничо-необхідною:
— Вихователі втовкмачили, що ворог?
— Ні… Я боявся людей у військовій формі… Найжахливіше для мене були погони… І чим більшою була на них зірка, тим страшнішим здавався той чоловік, уособлення тюремної неволі… Я вперше назвав старого «татом», коли мені сповнилося тринадцять… Розумієте? Я не вірив, що він батько мій… Мені ж удовбали, що батька немає… І ніколи не буде… І пояснював мені це молодший лейтенант Жимерикін, вихователь. А ту сторінку… свідчень, котрі тато… диктував перед смертю… де він вимагав притягнути до суду Сорокіна, підписати не встиг… А без його підпису це не документ… Для суду принаймні… І Сорокіна за садизм і за сприяння зраді не посадять… Отак…
Костенко зітхнув, руки мляво впали вздовж тіла:
— І ті, кого ми взяли, мовчать… Адвоката вимагають…
— Правильно роблять…
— Як це треба розуміти?!
— А так… Або станемо цивілізацією, або знову скотимось у звичне для цієї безшабашної країни минуле… У звірство скотимось, у фашизм, до нового Сталіна… До того, що діти в обличчя батькам плюватимуть… Знаєте, що я батькові говорив? «Через тебе мама загинула! Інші мовчали й вижили, а тобі похизуватись не терпілося, мовляв, розумніший від інших!» Це мені не вихователі вбили в голову… Це мені дівчата з старшої групи пояснили… Майбутні матері… Яких вони дітей виховали, га?!