Якщо повалиться Система — все кінчено, почнеться американський варіант, несумісний з нашим характером. Ми не можемо, коли править розумний і заповзятливий. Нам потрібен жорсткий і норовливий, який служить ідеї держави, а не особистості. З цього виходьте у своїй практичній щоденній роботі. Це наша остання зустріч у цьому році. Коли і в наступному нічого не зміниться, опрацьовуватимемо нові форми зв’язку, зі мною всі контакти обриваються — з цієї хвилини.
…Я був точний у формулюваннях, думав він, відпиваючи ковтки шипучого «Боржомі»; я абсолютний і в прогнозі: Штати й Західна Європа не простять погромів, а вони потрібні нам як повітря — названо справжнього винуватця, беріть його, шукайте! Нехай вибрикують, нам же треба буде працювати у той час, руки розв’язані! Ізоляція кине цю країну в обійми Сходу, що й треба було довести: конкуренції прудкого Заходу не буде, безперервність процесу накопичення нами капіталу триватиме; лише інтернаціональна демократія може заарештувати Хонеккера чи Живкова за вивіз капіталу… Надійна тиранія ніколи на це не піде. Тим більше що плебсу пояснили, в кому криється зло, поки розберуться, на наш вік вистачить, а після нас хоч потоп… Ні, я абсолютно точний в позиції; якщо й повертатися сюди, то тільки під охороною танків, інакше тут нічого не вийде: страх в’ївся в наші пори, розклав думку, став характером, та й годі…
…Він лежав, закинувши руки за голову, часом вставав з тахти, відпивав ковток «Боржомі», брав ложку холодцю, политого часниковим соусом (немає нічого прекраснішого за це кулінарне диво), і знову лягав, неквапливо перебираючи в голові прізвища, дати, зустрічі, свої слова й слова тих, з ким зводило життя.
Строїлова немає, це остання ланка, яка зв’язувала його з минулим.
Усе інше — двозначне, лише старий міг привнести емоційне забарвлення справі, а в цій країні немає нічого страшнішого від емоцій, панує філософія така угодна традиціям сходки, котра ніякого стосунку до закону не має — пристрасті, вила, кров…
Шинкін і його люди — граніт, мій Никодимов — також; хто-хто, а вони розуміють, що порятунок лише в одному — глуха відмова й мовчання…
Та й моя психоінвалідність — гарантія від усіх випадковостей.
Час тепер швидкоплинний — як за всіх тимчасових демократичних деформацій; новини щодня; лише в пору спокійно-надійної диктатури суспільство живе довгою й мстивою пам’яттю, інформація нульова, сконструйована пропагандистами, які вибудовують потрібні моделі життя, до самого життя ніякої причетності не маючи, власне тому й стають справжнім життям, чудеса в решеті… Нічого, все ще повернеться на круги своя, ось тоді я сюди повернуся на білому коні й заспіваю гімн тому, що тепер намагаються пустити в непам’ять, гімн верховному вождю, без якого мої співвітчизники державу проп’ють і проциндрять відразу…
…А Колчак… Складне питання… Боронь Боже розгнівити америкашок, їм треба, щоб усе було ідеально, коли я введу розповідь про адмірала, про те, як під нього у нас яму копали, — вмить знайдуться нелюди, які звинуватять мене в тому, що я — агент Чека… Про адмірала треба буде в Штатах пронюхати, порадитись з їхніми істориками… І козирна карта в мене в кишені: міністра Абакумова, за словами полковника Лібачова, викликав Лаврентій Павлович, і той запропонував запросити Зойку до співробітництва: «їдь до свого довбаря, він на півдні живе, майже біля самого атомного центру, умов його допомагати нам, у золоті викупаємо, все простимо». — «А дочка? Її зі мною пустите?» — «Курочко моя, та ти що?! Вона у нас в заставі залишиться! Хіба можна тебе з виплодком твоїм відпускати?!
Це після того як Тейт почне працювати на нас, тоді ми дівчинку до тебе відправимо, зараз ніяк не можна». — «Я не шлюха, принципами не торгую». — «Та хіба ліжко — це принцип!» — «Якщо кохання — це так! Це найвищий припцип!» і Колчака треба розписати з фугасом; вони ж недоумки, ці америкашки, хвилиною живуть, вічності цураються… їм треба Колчака так розписати, щоб зрозуміли: демократія в Росії неможлива, а для світу — небезпечна. Чим більше у нас демократії, тим скоріше її заллють крівцею; того, хто не вміє віддати наказу на масові розстріли, у колошкають, у нас над демократом Керенським досі сміються, а Івана Грозного з Йосифом Великим бояться, а тому шанують, парадокс у них шукають, глибинку, хоча кожна нормальна людина мусила б заволати: «Криваві лиходії, істерики, чому Господь не спалив вас блискавкою за злочини ваші!» А — мовчать! Штукарюють! Лазівку для відступу бережуть!