— Начебто… Стривайте… Картини були старовинні, не російські, з купідончиками… А фото… Там багато танцюристів… У танцюристок… Довгоногі всі, соромітно одягнені, не по-нашому…
Костенко обернувся до оперативника карного розшуку:
— Які тут балерини живуть?
— Зараз запитаємо, — відповів той, — коли дасте трубочку… Нібито тут кілька артистів жило, ми придивлялися, були сигнали, що на них наводки клеїли, але потім як відрізало, ми ще дивувалися — у чому ж справа?
— Чи не живе тут одна якась Ірина Василівна, дівоче прізвище Лазуркіна? Була солісткою балету в ансамблі метрополітену?
Опер посміхнувся:
— Іноземка? Коли не на дачі — живе, я її знаю…
…Вони висадили Пшонкіна коло метро, відкрили чорне парадне, оперативник залишився на сторожі — а то якийсь ентузіаст прибіжить, або, ще гірше, постовий, почнеться скандал, бумагу вимагатимуть, у нас миром розмовляти не вміють, як тільки щось, зразу істерика, громадянська війна, а не розмова; зійшли на запилене горище; Костенко втиснувся в окуляри бінокля, розглядаючи квартири, починаючи з цоколя, — літератор від страху очманів, «четвертий» поверх йому міг приверзтися.
Вікна цоколя були запнуті шторами; на другому з обшарпаної стелі звисала засиджена мухами лампочка; було щось безнадійне в цих старовинних дротах, плетених, як коси, — такі дівчата плели, поки новий фасон не укоротив світ; тепер тільки співаки з косами ходять; боротьба статей — куди там класовій! Меблі в кімнатах були старі, різностильні, стіл без скатерті, попалений утюгом, чи не швачка живе? Убогість, трущоби! У сусідній квартирі кімнати були заставлені м’якими кріслами, невеличка жінка в довгому халаті, обшитому хутром, сиділа проти величезного екрана дивовижного телевізора; на одній сходовій клітці дві долі; розбите суспільство! На третьому поверсі у правій від прольоту квартирі робили ремонт; три маляри сиділи на перевернутих відрах, диміли цигарками й випивали по чарчині; на підлозі, застеленій газетами, стояла пляшка, лежала хлібина, три огірки й кілька плавлених сирків; жінка в робі змивала старі шпалери; ми стали суспільством, де працюють лише жінки, подумав Костенко, поки ще працюють; скоро, мабуть, і вони відучаться. «Червоний молот, червоний серп — це наш улюблений герб, хочеш жни, а хочеш куй, все одно одержиш х…»; скільки за цей віршик давали сорокіни? Здається, вісім років каторги; що ж, за правду треба платити…
На четвертому поверсі тільки в двох вікнах горіло світло; було видно багату люстру, рояль і стіл. У другій кімнаті виглядав край тахти; на ній — ноги чоловіка; на туфлях золота пряжечка; такі ж лайкові черевики були на Хрінкові того дня, коли він підійшов до Костенка коло бібліотеки.
На паркеті стояла пляшка «Боржомі» й гофрована тарілочка з холодцем з кулінарії; оце так Лібачов-молодший, оце так пам’ять, га?! Мій пацієнт страшенно любив холодець, голубчику ти мій…
— Дивіться за ним, — Костенко передав бінокль «обехеесівцю» й витяг з кишені фотографію Сорокіна. — На тахті лежить цей чоловік. Я зараз повернуся…
Він не зразу встав; вийняв сигарету, ткнув її в рот, але не прикурив; вогник запальнички ввечері подібний до далекого пострілу: почути — не почуєш, але досвідчене око вмить зніме стеження.
Я вимагатиму від нього свідків, які довели б, що він був з ними в день убивства Миіиані й Людки, думав Костенко, відчуваючи, як дедалі частіше колотиться серце; напевне в нього є вже такі свідки, відповіді заздалегідь зрепетировані, майстер писати сценарії, школа… І я відчалю, бо не буде доказів… А палець Варенова на Людчипому пояску? Викрутиться: «Я з нею спав, роздягав її, поясок знімав, тієї ночі, коли її вбили, гуляв з нею в ресторані, одвіз додому, більше не бачив, не пришивайте мокрухи, я не по цьому ділу». Що далі? Вбивство Строїлова? Ще невідомо, що покаже розтин… Потім, Рудий з кафе «Відпочинок» не був прямо зв’язаний ні з Никодимовим, ні з Вареновим, там довгий ланцюжок… Напад на Пшонкіна? Як такого факту не було… Спроба? Доводьте, «мусори», з шкури вилізай, Костенко! Добре, а показання Дейвіда? А що в них кримінального? Сорокін писав книжку про Зою? Писав, не заперечую, я ж був її слідчим, тепер зрозумів, що служив нелюду, вирішив спокутувати свій гріх, розповісти світові правду… Хто її вбив? Шукайте… А я тут при чому? Не треба застосовувати недозволені методи ведення слідства, засуджено історією… А управління? Група експертів? А він спитає: «Де докази? Записана розмова? Та вона ж склеєна з окремих слів, лажа… Доведіть! Факти на стіл, письмові документи. Та й потім, — запис розмови — не доказ… І кіпо ваше — лайно, йому віри немає, у нас демократія». За ними стоять могутні люди з Системи, будуть вигороджувати, незримо тиснути, впливати, радити, нагадувати про рятівний для них тридцять сьомий рік, настроювати проти слідства юрбу: «Знову міліція починає злочинство»… А хіба мало у нас таких, котрі мріяли б повернутися до злочинства, спитав він себе, щоб розкрити справи й одержувати за це позачергові зірки?! їм аби тільки дозволили, все миттю порозкривають, виб’ють будь-які показання, аж кістки тріщатимуть! «Немає нічого страшнішого за російський бунт, кривавий і безглуздий…» А слідства? Сталінські слідства, які стали звичними? «До бунту тільки ті закликають, кому своя шийка — копійка, а чужа голова не варта й півшага»… А в слідстві? Про Сорокіна вже багато хто дізнався… Кладемо перед ним, — якщо вилучимо, манускрипт про мафію…