А він ліпить: «Йдеться про американців, тут же немає імен, ініціали… Докажіть, що це Росія…» Добре, а різні паспорти? І Вітман, і Айзенберг, і Хрінков. А де ж Сорокін? А він: «Узяв прізвище дружини, хіба це злочин?» Ні, це аж ніяк не злочин. Але чому Хрінков і Вітман? А в нього заготовлено: «Ми — країна, яка не вміє прощати. Із статтею, за якою взяли Сорокіна, він не жив би у Москві, ізгой… Побудуємо правову державу — повернусь до самого себе, Сорокіна…» Звичайно, років два за порушення паспортного режиму можна потягти, але ж тепер паспорти збираються скасувати, вискочить…
Якщо його відпустять через недостатність доказів — а їх справді мало, — що буде з строїловськими хлопцями? Вони ж зовсім зневіряться в тому, що в цій країні є справедливість… Несправедливий закон — що може бути страшнішим?!
Отже, заперечив він собі, ти можеш присвоїти собі функцію справедливого законодавця? Ти не маєш права цього робити, Костенко. Дорога в пекло вимощена благими намірами…
Він примусив себе побачити обличчя генерала Строїлова — безкровне, коли його повалили на підлогу. Ти й це можеш простити Сорокіну, спитав віп себе. Коли ти можеш і це простити, тоді сідай у себе на кухні й не висовуй пику на вулицю, щоб не зустрічатися з людськими поглядами…
Правильно написано: не бійтесь ворогів, вони можуть тільки вбити вас, не бійтеся друзів, вони можуть тільки зрадити; бійтеся байдужих, з їхньої мовчазної згоди відбувається і зрада і вбивство…
Костенко спустивсь у двір, кивнув оперативникові, мовляв, шухарі, й вийшов на привокзальну площу.
По дві копійки в кишені не було: простяг кіоскеру «Союздруку» двадцятикопійчану монету:
— Будьте ласкаві, розміняйте.
— Я вам не розмінний пункт!
— Дуже прошу, товаришу…
— Сказав — ні! По-російськи не розумієш?!
Костенко оглянувся; бабуся в хусточці торгувала квітами, залишилося три букетики.
— Матінко, двадцять копійок не розміняєте?
— Яка я тобі «матінка»?! Сам дід!
— Не сподобився поки… Ви мені за двадцять копійок хоч дві штучки дайте по дві копійки…
— З цього й починав би, — бабуся взяла в нього монету й простягла по дві копійки. — Всяка людина за кожен рух свій резон мусить мати…
Костенко підійшов до автомата, зняв трубку, довго держав її в руці, а потім повільно опустив монету; знову поліз по сигарети; сунув кришево в рот, покрутив у запечених губах, потім витер сірника, прикурив, затягся кілька разів так глибоко, що, здавалося, він проковтнув дим, і лише після цього набрав номер.
Відповів сухий чоловічий голос.
— Товариша Шинкіна, будь ласка, — сказав Костенко, покашлюючи.
— Хто просить?
— Я щойно з Краснодара… Він чекає на мій дзвінок…
Шинкін узяв другу трубку:
— Слухаю…
— Йосип Михайлович?
— Так. Хто це?
— Ви знаєте, що Сорокін сьогодні від’їжджає в Берлін?
— Який Сорокін?
— Візьміть ручку й запишіть його адресу… Готові?
— Я нічого не розумію…
— Диктую. — Костенко двічі назвав адресу іноземки й дав телефон квартири, з’ясований оперативником ще з машини. — Записали? Ви знайдете у Сорокіна дві плівки — це копія його рукопису: «Управління. Зв’язки. Люди. Методи». Якщо протягом години його не візьмуть ваші люди, я не відповідаю за наслідки… У квартирі є чорний хід. До побачення…
Повернувшись на горище, Костенко спитав оперативника:
— Не рухався?
— Встав, узяв сигарети й знову ліг…
— Він? — Костенко кивнув на фотографію Сорокіна.
— Схожий, тільки він не сивий, а чорний, і з вусиками…
— Значить, він… Добре… Тепер ідіть на площу й там на мене чекайте… Коли який шухер розпочнеться — почуєте… Зразу сюди — і в діло… Зброя з собою?