— Так. Ви чули про це?
— Не чув. Просто подумав, що вбивця — коли це вбивство було виконане на замовлення — ні в якому разі не скористався б радянською зброєю…
«Вбивство на замовлення?» — Костенко хотів витягти сигарети, але, вчасно похопившись, засунув пачку в кишеню.
— Та ви куріть, куріть, — сказав генерал. — Коли Леоніду Іллічу заборонили курити, він просив помічників себе не ламати: «Хоч приємним мені запахом потішусь…» До речі, — генерал підвівся, — один із слідчих Зої Федорової за професією був інженер, спеціаліст по радіо… Так, саме так, голубе мій… Вони ж усі починали плакати, коли я викладав папки з їхніми справами… А той тримався стійко, достойно, я сказав би, тримався… Коли я взяв з нього підписку про невиїзд — ясно було, що саджати в тюрму треба, саджати й судити: гнав у каземат явно чесних людей, — він тоді розсміявся, дивлячись мені в очі: «А з ЦК підписку про невиїзд не хочете взяти? Мене ЦК мобілізувало в органи, якби я був радіоінженером, горя не знав би, а мене від улюбленої справи відірвали, сказали, що партії потрібна боротьба з ворогами, а кожен, хто потрапив на Луб’янку, — ворог, невинуватих Радянська влада не карає… Як би ви на моєму місці повелися?» І я змушений був йому відповісти: «Не знаю…» Я й досі не знаю, що я робив би, опинившись у його становищі…
— Але ж ви нічого не показали на секретаря ЦК Кузнецова, Іване Івановичу? А якби ви показали на нього — велику кар’єру зробили б…
— То був не допит, голубе мій, то була лише співрозмова, а це, як Бабель говорив, дві ве-еликі різниці… Ми, голубе мій, усі грішні… Коли не ділом, то помислом, а не помислом, то незнанням того, як повелися б, сівши на табуретку, що вгвинчена в підлогу навпроти столу слідчого… Ви мені залиште фотографію цього панка… Копія є? Чи єдиний екземпляр?
— Є ще. Але зважте — це робот, правда, дуже добре виготовлений.
— А може, поживете в мене? Я вам дещо розкажу з минулих епох — може знадобитися: зокрема, про те, що мені розповіла Федорова, коли я вручив їй документ про реабілітацію…
Зустрівши Костенка (на кухні пахло картоплею з цибулею), Маняша ахнула:
— Любий мій, любенький, що з тобою?
— Нічого…
— У тебе очі хворі! Зовсім хворі очі… Ану, давай міряти температуру…
Він погладив її по щоці (Господи, коли ж останній раз я називав її «персиком»? Як швидко ми відвикаємо від ласкавої пори закоханості; невдячність людської натури? Моральна розхлябаність? Ритм сьогоднішнього життя?), похитав головою:
— Температура нормальна, Маняшо… Просто менше знатимеш — легше спатимеш.
— Ти його знайшов?
— Так…
— Цікаво?
— Якщо «страшне» може бути «цікавим» — тоді так.
— Найцікавіші казки — страшні.
Костенко сів біля невеличкого біло-червоного кухонного столика, посміхнувся:
— Але ж воістину щасливий шлюб — це довготривалий діалог… Мені з тобою страшенно добре, Маняш…
— Заведи молоду коханку, тоді ще більше оціниш… Хочеш чарку? Від утоми, як?
— Склянку хочу.
— Погано тобі?
— Дуже.
— Та що ж він тобі такого наговорив? Чорт старий!
— Не треба так… Він — диво… Він витримав випробування знанням жаху… І лишився живий… Ні, я неправильно сказав… Не як медуза там якась, а як громадянин ідейної переконаності…
— Ти не боїшся таких людей? — спитала Маша, наливши йому горілки й поставивши на довгу дерев’яну підставочку сковорідку в картоплею; цибуля трохи підсмажена, петрушкою посипана; чверть століття разом, кожен розуміє кожного («знає» у цьому випадку звучить кощунно, протокольно; а втім, і «розуміє» — не те; «відчуває» — так буде правильніше).
— Яких? — спитав він, повільно випивши склянку горілки. — Сформулюй питання точніше, Маняшо…
— Після всіх цих жахів, про які пишуть, після моря крові… у мене перед очима безупинно стоїть лист Мейєрхольда, як його, старого, били молоді люди, які не могли не пам’ятати театру імені Мейєрхольда… Як можна лишитися ідейним? Я розумію, що це не мімікрія, але все-таки, по-моєму, це боротьба за себе, Славику, боротьба за своє обгиджене життя, за крах ідеї…
Костенко покопирсав картоплю, але не їв, хоч мріяв про вечерю, поки трясся в автобусі…
— Робесп’єр був ідейною людиною, Маняшо…