— А скільки голів зніс?
— Давай тоді оголосимо анафему і Пугачову, і Кромвелю, і Разіну… Дія народжує протидію… Око за око, зуб за зуб… З нічого не буде нічого… Після республіки Робесп’єра з’явилося консульство «залізних» диктаторів, а після цього — імператор Наполеон… А потім повернулися Бурбони, що породили — своєю дурістю — терор нової революції, яка разом з кращими людьми піднімає й муть, люмпен, жорстокість, помсту… Але ж — через кров і повстання — усе скінчилося демократичною республікою… Отже, незважаючи на реакцію, дехто зберігав віру в державну шанобливу доброту? Якби до лютого сімнадцятого Росія-володарка — крихітка, процент від усього населення — поділилась своїми благами з силою народу, думаєш, люди пішли б громити околодки? Якби у вересні Керенський дав народові бодай щось, крім свободи слова й мітингу, думаєш, Жовтень переміг би?
— Ти став відставним крамольником, — сказала Маша і автоматично, за звичкою, ввімкнула невеличкий приймач.
— Вимкни, — сказав Костенко. — Як тобі не соромно…
— Мені не соромно, Славику… Мені страшно. І чим далі — тим більше… Тепер усім страшно, любий…
— Бо багато говоримо, а мало робимо?
— Так думаєте ви, чоловіки, розумні — особливо… А ти постій у черзі… Заради інтересу — постій… Злість людей душить, розумієш?! Чорна, одержима… І — штовхають один одного, осатаніло штовхають, Славику, з лютою втіхою штовхають, а лікті — гірші від кулаків, такі кістляві, такі безжальні… Дітей штовхають, Славику!.. Їж картоплю, будь ласка… Я вже й так удруге на плитку ставлю, перехрустить… Ага, забула, тобі якийсь Птицин дзвонив… Разів чотири…
— Хто?
— Я ж не знаю твоїх знайомих, Славику; Птицин, та й годі… Сказав, що він тобі дуже потрібен…
— Мабуть, з ради ветеранів… Телефон залишив?
— Ні.
Костенко, уминаючи картоплю, посміхнувся:
— Знайде, якщо він мені потрібен… Якби я йому знадобився — тоді інша справа… Помітила, які ми роз’єднані і не вміємо один одним користуватися? Ні, не шафу дістати чи там замовлення на свята — а в загальній державній справі… Почекай, Маню, — він раптом підвівся. — А ти прізвище не переплутала? Може, Яструб дзвонив?
Вона розсміялась:
— Точно, Яструб, я ж кажу, пташине прізвище!
…У кіоску Яструба горіло світло; Костенко постукав у двері, ніхто не обізвався; дивно. Він обійшов кіоск, шуканий щілинку, щоб заглянути всередину: за всіма законами світло вночі в кіоску мусить бути вимкнено. А втім, у нього тут усе схоплено, подумав Костенко. Йому закон не писаний. Щілинку він знайшов між портретами Пугачової й Висоцького; перше, що побачив, — це пляшка коньяку, майже до кінця випита, й три бутерброди; ліва нога Яструба була неприродно задерта, немов вивернута, і мертво лежала на коєчці, застеленій акуратним килимком…
2
На щастя, чергову групу Московського карного розшуку очолював майор Глинський, учень Костенка; примчав через десять хвилин.
Мишаню Яструба було вбито сильним ударом «колючого тонкого предмета» в шию, тоді, коли він нахилився, щоб узяти книжку — ротапринтне видання «Царювання Олексія Михайловича». Відбитки пальців знайти не вдалося, працював професіонал; слідів пограбування не було; експерт узяв аналіз на запах; собака згубила слід за двісті метрів від кіоска, мабуть, вбивця сів у машину.
Подивившись на експерта, Костенко спитав похмуро:
— Коли його вбили — приблизно? Рискніть відповісти на око…
Експерт Галина Михайлівна ще раз доторкнулася тильною стороною долоні до шиї Яструба:
— Ви мене ставите в незручне становище, Владиславе Романовичу, я повинна попрацювати в морзі… Приблизно години півтори тому… Але це не офіційна відповідь, чисто апріорна, пробачте…
Костенко попросив Глинського перевірити кишені Яструба, всі папери із записами, а сам пішов до автомата.
— Манюня, я, мабуть, сьогодні пізно повернуся, ти лягай, сонце моє… Постарайся згадати, коли мені дзвонив Яструб.
— Сталося щось?
— Так…
— Серйозне?
— Так.
— Ти не сам?
— З табором…
— Слава богу… Він до тебе тричі дзвонив, Славуль… Уранці, потім годині о сьомій і незадовго перед твоїм приїздом.
— Різниця була якась?
— Не розумію…
Костенко розсердився:
— Ну, вранці спокійний був, удень хвилювався, ввечері поспішав…
— Я не пригадую, Славуль… Я чомусь цим дзвінкам не надала ніякого значення… Останній раз він, здається, трохи п’януватий був, якийсь агресивно-врочистий…