— А де в неї велика записна книжка? — тихо спитав Костенко. — Та, що дома нею користується?
— Та тут же, на столі має бути…
Великої книжки також не було.
…Дома у Мишані Яструба (дружину забрала «швидка допомога», підозра на обширний інфаркт) залишився син Мишко — блідий, аж синій, тремтить весь; сказав, що велику телефонну книжку татко узяв з собою; весь ранок дзвонив кудись, зайнято було, а потім плюнув, поклав її в «дипломат» і пішов до себе…
— Хто ж це татка мого? — Мишко стиснув кулачки (на батька не схожий: худенький і жилавий). — За що?
— Шукаємо, Мишко, — відповів Костенко. — Ти пам’ятаєш мене?
— Ще й як пам’ятаю! Татко вашу фотографію завжди тримав, заступник, говорив…
— Де ця фотографія?
— У столі.
— Вийми.
— А її при обшуку забрали… Пообіцяли, що завтра ввечері повернуть, тільки копії зроблять.
— Тобі скільки? Тринадцять?
— Чотирнадцять.
— Гроші є?
— Мама залишила.
— Сам готувати вмієш?
— Ми з татком самі м’ясо смажимо… Смажили…
Костенко вирвав аркуш з блокнота, написав свій телефон:
— Дзвони, Мишко… А якщо хтось розпитуватиме про обшук — це не тому, що проти батька у нас зло… Треба так… Почнуть розпитувати, а ти трубочку поклади, крикни, мовляв, суп википає, й дзвони від сусідів ось по цьому номеру: «Негайно для товариша Глинського»… Зрозумів?
— Це щоб засікти того, хто дзвонить?
— Точно…
— А татка коли додому привезуть? — очі у хлопчика були повні сліз, він усе ще тремтів, але стримувався, не плакав.
— Татко твій хрещений був, Мишаню, його треба в церкву везти, а не додому… Я допоможу… Домовлюсь з батюшкою, там і відправлять похорон над ним, і все буде по християнському обряду… Додому його не треба привозити, шануй батьківську віру, синку…
У НТВ на Петровці роботу ще не закінчили, але Галина Михайлівна (Боже мій, що безсоння робить з жінкою, «Галинка», «Галинка», а вона стара зовсім), запам’ятавши три головних запитання, які цікавили Костенка, сказала йому:
— Шило, яким убили Яструба, зроблено з особливо міцних матеріалів з домішкою компонентів, що застосовуються в радіопромисловості.
— Метали фондовані?
— Не просто фондовані, а строго фондовані… Частина йде на Байконур, кожен грам на рахунку.
— А що дає домішка такого матеріалу?
— Максимальна міцність знаряддя вбивства… Проходить крізь кістку, про ребра й говорити нічого… Тепер друге…
Судячи з потертостей внутрішньої кишені піджака, там лежала записна книжка — червоного кольору, дуже стара, невітчизняного виробництва… Витягали записну книжку в гумових рукавичках — радянських, у нас же не гума, а візитна картка вселенського бардаку…
Костенко зітхнув:
— Галинко, бардак насамперед визначає саме порядок.
— У вашого покоління пристрасть до прямолінійних сталінських формулювань, Владиславе Романовичу.
— На жаль. Хоч зараз багато хто по ньому зітхає: хочуть порядку.
— Нехай тоді добровольці йдуть відбудовувати концтабори.
— Навіщо? Якщо це станеться — коситимуть з кулеметів… Згадають уроки минулого: Йосиф Віссаріонович залишив багато свідків… Щось ще є?
— Є. Ви просили попрацювати з «Волгою» льотчика Аерофлоту Полякова… Так от, його номер відкручували інструментом з домішкою такого ж радіокосмічного матеріалу, що знайдено на слідах, залишених шилом… На машині Полякова ніхто не їздив, це ми встановили точно…
Костенко попросив Глинського дізнатися прізвища всіх членів гаражного кооперативу; адреси й телефони; з’ясувати місце проживання полковника Савицького, котрий працював у розформованій групі у справі Федорової.
— За один день?
— Треба дізнатись… будь ласка…
— Спробую… Але — не обіцяю.
Костенко стомлено потягся, аж захрустіли суглоби.
— Я — посплю… Телефон відключу на чотири години… Коли щось надзвичайно спішне — приїжджай…
…Глинський приїхав через годину — в морзі пізнали труп Людмили Василівни Груздьової, секретаря-друкарки кооперативу «Зоря»: збита на невеликій швидкості, знайдено слід від удару ребром долоні по шийному хребцю, що викликав миттєву втрату свідомості…
— Сумочки, звичайно, немає? — спитав Костенко.
— Звісна річ, — зітхнув Глинський.
— Розмножте її фотографію — живої і вбитої — і завтра посилайте людей у всі ресторани: хто її бачив? І — на бензоколонки… Так, так, — Костенко чомусь розсердився, — могли підзаправитись, збили ж її не в Москві, правда?
— Перевертень ви, Вячеславе Романовичу… Біля Архангельського її збили…