— Ти нічого не маєш. Ніяких прав… Операцію веде Строїлов.
— Передай йому від мене привіт… А я вже краще повернуся до себе в бібліотеку… Припаду до динаміту знань… Шкода, що Мишаню звели з світу… Він же на Хріна вийшов, через Людку вийшов… Їх тому й уколошкали… Дитині ясно… Ти завтра з Кольорових металів відповідь одержиш, потримай у себе годину, даси подивитись, добре?
Підполковник похитав головою:
— Ні, Романовичу. Я з тобою по горло набрався біди. Не проси, не став мене в скрутне становище, шкуру здеруть.
— А коли ти в Розки здихав, — розлютувався Костенко, — з мене шкуру не здирали? Вона ж «малину» тримала, і санкції тобі ніхто не давав, щоб її трахкати! Я це на себе взяв?! Може, не так? А коли ти виступав на бігах, п’яний як чіп, я на себе це ЧП узяв?! Чи, може, хтось інший?!
Костенко підвівся й вийшов з кабінету, люто грюкнувши дверима…
…У квартирі, де жили афганці, Костенко спитав, хто тут старший за званням; ним виявився Ігор, капітан, інвалід другої групи, двадцять вісім років. Приймав із стриманою солдатською доброзичливістю, відкрито.
— Я хочу відрекомендуватись, — сказав Костенко, простягши свою пенсійну книжку. — З Афганістану мене вислали через п’ять днів після введення наших військ…
— Були радником у «Царандої»?[1]
— Був.
— Чому вислали?
— Тому що не хотів консультувати нацизм… Амін — нацист: «революцію в білих рукавичках не роблять»… Улюблена його фраза, цитував Сталіна, як «Отче наш»… Нещасного Таракі задушив, сім’ю його вирізав, інтелігенцію й духовенство запроторив у тюрми, розстрілював з кулеметів, без суду й слідства… Коли наші висадились, коли відчинили ворота тюрем і звільнили в’язнів, я вважав, що, звільнивши тих, кого ще можна було врятувати, наші хлопці повинні одразу повернутися додому… Та коли я зрозумів, що це — надовго, з прицілом на Перську затоку, я передав злий рапорт, послався на здоров’я, і мене відкликали, так би мовити… Розповів вам усе, щоб не було недомовок… Згодні поговорити про справу? Чи щось у моїй поведінці вам здається неправильним?
— І так, і не так, товаришу Костенко… Але те, що консультувати фашизм — гріх, з цим я згоден… Нас там натаскували на ненависть, кіплінги кінця двадцятого століття, але ми чесно дивилися в очі смерті.
— Усі дивилися в очі смерті, Ігоре… по батькові як?
— Можна без батька, вік дозволяє… Яке ж у вас діло до нас, товаришу Костенко?
— Ви фільми з участю Зої Федорової бачили?
— Це котру вбили? Ні, не бачив.
— Можна влаштувати у вас перегляд?
— Який перегляд?! — Ігор гірко посміхнувся. — Звідки гроші на відео? Де зал з кріслами для інвалідів? «Наші хлопчики виконали свій інтернаціональний обов’язок!» Державне базікання і ніякої реальної допомоги! Нам, знаєте, хто допомагає? В’єтнамські ветерани США! А «комсомольці-добровольці» тільки розкачуються… А Язов і зовсім мовчить, наче й не було Афганістану…
— Добре, а коли я влаштую перегляд?
— Де?
— На кіностудії… у хорошому залі…
— Мета?
— Яка мета? — задумливо перепитав Костенко. — Як ви думаєте, що нам зараз найбільше шкодить?
— Загальна байдужість.
— І хамство… А ще?
— Бюрократія.
— Точно. А ще?
— Саботаж перебудови…
— Правильно. Хто керує саботажем?
— Праві сили… Апарат… Бюрократія, яка ненавидить Горбачова…
— Державна мафія — ось наш бич, Ігоре…
— Справді, державна мафія — це страшно… Тільки яку причетність це має до смерті Зої Федорової? Я читав в «Огоньку», як у неї Щолоков перстень забрав, після того як ад’ютант її шльопнув…
Костенко заперечливо похитав головою.
— Ні, Ігоре, це все на поверхні… Дуже просто… Покійниця влаштовувала ліві концерти, тоді акторам дуже мало платили, треба було крутитись… Дані про це в її справі лежали, вистачило на те, щоб заарештувати й провести дома обшук… Ось тобі камінчик і тю-тю — без мокрухи… Знайдуться у вас люди, які захочуть мені допомогти? Я декому з начальства поперек горла став…
— Ми не штурмові загони, товаришу Костенко… Нам треба наших хлопців лікувати, ставити на ноги, стрес знімати…
— Про лікування обіцяти боюся, хоча, може, щось і вдасться… А от стрес зняти можна… Стрес породжується різким зламом життя, неможливістю адаптуватися в нових, мирних умовах… А вони, наші умови, не мирні, Ігоре… За минулу ніч мафія вбила двох людей, котрі вийшли на того, хто міг би пролити світло на справу Федорової…
Через два дні Ігор подзвонив Костенку, запросив зайти, пригостив чаєм і сказав: