Син і дочка принесли Андропову книжки Бахтіна — дворянин, репресований, жив впроголодь у якомусь маленькому містечку.
Андропов прочитав книжку Бахтіна в неділю, а в понеділок наказав знайти квартиру для письменника: «Не можна так розкидатися талантами, це справді великий літературознавець».
Подзвонили від Суслова (невідомо, хто настукав?!); розмова з Михайлом Андрійовичем була досить складною, головний ідеолог вважав Бахтіна небезпечним, занадто різким у позиції, б’є алюзіями, але Андропов був непохитний: «Михайле Андрійовичу, я підкорюсь лише рішенню секретаріату ЦК, йдеться про видатного художника, не так уже й багато їх у нас таких, справжню ціну «видатному стилістові» Маркову ви знаєте не гірше за мене».
А на стіл кожного дня надходила інформація про крах економіки країни, про тотальну корупцію і хабарництво, але при цьому мелькали такі імена, які становили цвіт брежнєвської гвардії, його надію й опору, — табу, не чіпай, згориш!
Глухе ремствування в народі так і лишалося ремствуванням — не страшно, нехай собі, головне, щоб незадоволення не оформилося в Ідею, не стало Словом. А Словом володіють інтелігенти, кому Бог сили не дав — наділив розумом, а розум — руйнівна сила, від нього горе, правильно Грибоєдов писав…
Суслов уважно читав зведення, держав руку на пульсі того, що відбувалося, вивчав критичні виступи інакомислячих, особливо Солженіцина, Сахарова та братів Медведєвих; праці Чалідзе й Некрача увагою не балував — чужаки; з Солженіциним багато в чому погоджувався і тому все жорсткіше й наполегливіше вимагав ужити заходів проти нього.
Андропов провів через. Політбюро повторне рішення: КДБ не має права провести жодного арешту, не діставши на те відповідної постанови Прокуратури; навіть видного дисидента можна заарештувати лише з погодження чи за постановою ЦК; «слово партії насамперед». Здавалося б, просте собі рішення, але проходило трудно: номенклатурні мудреці розкусили андроповський хід — той умивав руки, легко ставлячи над собою і ЦК, і правоохоронний орган, покликаний наглядати за дотриманням норм, записаних у кодексах та Конституції…
Чим жорсткішим був натиск Суслова, тим послідовніше Андропов підкреслював у своїх виступах, що КДБ працює під керівництвом партії і виконує лише вказівки ЦК, — повернення до тридцять сьомого чи п’ятдесят другого року не може бути, кожен крок підзвітний…
Коли він був на відпочинку в Кисловодську, подзвонив черговий з КДБ: «Виставку абстракціоністів знесли бульдозери».
Завжди стриманий, навчений приховувати справжні почуття під личиною поблажливого гумору, Андропов тоді вибухнув:
— Який ідіот посмів зробити це?! Який кретин наважився ні такий незмивний вандалізм?!
Черговий обачно кашлянув у трубку:
— Вказівка члена Політбюро ЦК товариша Гришина…
…Андропов мав інформацію, що ряд молодих були противниками вторгнення в Чехословаччину; тридцятисемирічний секретар Ставропольського міськкому Горбачов зустрівся зі своїм товаришем по навчанню на юридичному факультеті Млпнаржем, який став секретарем ЦК Чехословацької компартії при Дубчаку; в розмові з ним підтримував «Празьку весну», безстрашно говорив, що «пас чекає такий же процес, треба до нього готуватися заздалегідь»; його Андропов запам’ятав; таких, на жаль, мало; куди легше бездумно повторювати лозунги, ніхто не підкопається…
Якби ця інформація стала відома Брежнєву й Суслову, ніколи Горбачова не висунули б у ЦК…
Так само, як і тоді, в Кисловодську, Андропов не стримався у розмові по ВЧ з Андрієм Павловичем Кириленком; осінь сімдесят дев’ятого року, проблеми Афганістану:
— Хочете, щоб ми мали свій В’єтнам?! Розумієте, до яких наслідків призведе висадка наших військ у Кабулі?! Усвідомлюєте, що ми там застрянемо?! Це ж аматорство, а не політика!
Однак (і в цьому Андропов, як і всі люди його покоління, був переконаний) він не смів навіть подумати про те, аби саботувати рішення більшості; дедалі частіше згадував слова Троцького, які коштували йому життя: «Права чи не права партія, але це моя партія, і я зобов’язаний виконувати всі її рішення…»
А Брежнєв тим часом, купаючись у сусловській пропаганді, увірував у себе остаточно, любувався авторськими примірниками своїх книжок, погладжуючи рукою сап’янові оправи, перечитував сторінки, ворушачи потрісканими губами, і якось по-дитячому дивувався з своєї сміливості в окремих пасажах (Суслов відредагував ті фрази, у яких «письменницька бригада» забивала положення про ініціативу та власність; ініціативу Михайло Андрійович пропустив, «власність» покреслив: «Століття має минути, перш ніж наше суспільство погодиться на те, щоб спокійно обговорювати смисл російського слова «приватна», аж надто багато нашарувань»). Бувало, що Брежнєв засипав із своєю книжкою на колінах; Вікторія Петрівна тихо плакала, дивлячись на коханого; перемігши Шелепіна, Леонід Ілліч різко здав; раніше потрібно було завжди відчувати м’язи спини, бути зосередженим, пружким; а тепер, відчувши зверхню, пливучу величавість, він дозволив собі розслабитись, а це б’є по організму — справжній спортсмен помирає під час тренінгу, той, хто ліг на диван, віддає кінці раніше…